— Подарунки від нашого брата,— поспішає уточнити Клод, наче боїться, що я подумаю, що коштовності надіслав мій кузен. Даремно боїться. Я знаю, яким вбранням і прикрасам надає перевагу мій майбутній чоловік. У нього жахливий смак. Такий неуважний дворянин ніколи не обрав би подібні подарунки.
Коли Клод нахиляється застібнути намисто, Генрієтта шепоче:
— Намисто добре пасує до вашої сукні, але уявіть, як чудово воно виглядатиме на оголеному тілі. Ви маєте продемонструвати це Генріху,— я знаю, якого Генріха вона має на увазі, але все одно здригаюсь від думки, що мій кузен колись може побачити мене оголеною.
Коли на мене одягають перуку й корону, я знову підводжусь, даючи змогу Жийоні загорнути мене в горностаєву накидку. Інші фрейліни чекають, кожна тримається рукою за мою мантію з величезним шлейфом. Щойно вони закріплюють мантію на моїх плечах, заходить мати.
— Дочко,— вона вітає мене коротким кивком голови. Розвернувшись до Генрієтти, питає.— Вона готова?
Я захлинаюсь сльозами. Не можу втриматися. Я роблю те, що бажає її величність,— виходжу заміж за мого огидного кузена, але все одно не можу дочекатися від матері слів любові та підтримки.
— Пані, невже вам нічого сказати вашій доньці у день її весілля? — схлипую я.
— Годі плакати,— велить вона.— Ми витратили півмільйона екю, аби ви мали королівський вигляд. Хочете все зіпсувати червоним носом?
У парадній залі чекає мій кортеж. Карл здається недоречним на чолі свити з-понад сотні придворних дам. Багато поглядів прикуто до мене, але, здається, більшість придворних зацікавлені деталями мого вбрання. Лише дружина короля дивиться мені просто в очі. Вона підбадьорює мене усмішкою. Мати відводить мене до короля, після чого займає своє місце. Довкола нас чути збуджений шепіт, але ми з братом не промовляємо ані слова. Лунають сурми.
— Сигнал! — моя сестра Клод не єдина, хто каже це, але я чую саме її.
Фрейліни, які несуть мою мантію, квапливо розгортають її. Тепер мене відділяє близько чотирьох метрів від моєї матері та сестри. Навіть якщо в останню хвилину вони спробують звернутися до мене з порадами або заспокійливими словами, я все одно їх не почую.
Двері зали відчиняються, і я бачу, що ворота палацу теж відчинені навстіж — таке враження, ніби переді мною — безодня сліпучого білого світла. Коли ми рушимо з місця, я не побачу нічого за порогом. Чи відчуває те ж саме в’язень у день страти? Коли його витягають із темниці, він бачить світло (зазвичай це символ добра й чистоти), але він знає, що приречений, і для нього це ознака загибелі.
Опинившись надворі, я налаштована тримати себе в руках. Я докладу всіх зусиль, аби сльози, які я проливала в моїх апартаментах, були останніми, доки мене не залишать на самоті.
Замружившись від променів сонця, я стою на дерев’яному помості, що з’єднує палац архієпископа з воротами Собору Паризької Богоматері. Унизу з’являється кортеж більший за мій. Герольди, убрані в камзоли, розшиті державними емблемами Франції, й королівські охоронці з сурмами й кимвалами очолюють величезну королівську свиту, озброєну алебардами. Відблиск сонця на зброї знову викликає в моїй уяві образ ката в каптурі. А ось і мій особистий кат. Він стоїть між Анжу та Алансоном, убраний у жовтий атласний костюм, рясно прикрашений сріблом і перлами. Вбрання моїх братів нічим не відрізняється. Невже мій кузен не бачить, що припускається помилки, одягаючись так само, як і вони? Мої брати високі, темноволосі, з виразними рисами обличчя. Жовтий їм пасує. Натомість король Наваррський має хворобливо блідий вигляд.
Мій наречений зустрічається зі мною поглядом. Що я бачу в його очах? Надію? Недовіру? Мені байдуже. Я шукаю очима Генріха. Неважко здогадатися про релігійні переконання кожного дворянина з королівської свити: на відміну від мого чоловіка, його товариші по вірі, очевидно, не відмовилися від жалоби. Я ледве стримую сміх: я мала рацію, коли дражнила Генріха,— він зливатиметься з протестантами. Проте виявилося, що він змінив рішення вбратися в чорне. Коли я помічаю його біля похмурого принца де Конде, він блідий, як смерть, але вбраний у сріблясто-рожевий костюм. Його очі сповнені люті, й вони не відриваються від мене, доки кортеж не просувається вперед.
Здається, ми чекаємо вічність. Урешті-решт настає наша черга. Коли ми проходимо, безліч облич повертається до нас. Чимало роззяв спостерігають із вікон і дахів. Однак особливої радості ніхто не виявляє. Сподіваюсь, моя мати це бачить. Упевнена, що люди мого кузена все розуміють. Деякі з них збилися в окремі групи, їхні очі насторожені, їхні усмішки фальшиві. Вони знають: попри те, що король Карл виявляє однакову прихильність до католицьких і протестантських підданих, парижани не настільки одностайно їх підтримують.
Читать дальше