Софі Перино - Дочка Медічі

Я розвертаюсь до матері побачити її реакцію. Вона пішла! Так само, як Анжу і барон де Рец, який сидів біля неї з іншого боку. Карл щодуху біжить геть, кличучи своїх радників. Щойно він зникає, сотні тіл починають ворушитися. Змішуватися з натовпом безглуздо. Натомість я спускаюсь і підходжу до сітки, яка відділяє гральний майданчик. За звичкою я спершу шукаю поглядом герцога. Як і мати, Генріх теж пішов. А мій кузен залишився. Він веде розмову з Пілем.

— Чоловіче! — я навмисно вживаю це звертання, аби привернути увагу. Попри нашу домовленість, я не називала його чоловіком публічно. Це спрацьовує. Король Наваррський зустрічається зі мною поглядом і прямує до мене. Його люди йдуть слідом.

— Пані.

— Сумні новини.

— Так, але підозрюю, що для різних людей причини засмученості різні. Гадаю, деяким прикро не через те, що на адмірала вчинили замах, а через те, що він вижив.

— Він точно вижив? — дехто з підданих мого чоловіка реагує на це питання ворожими поглядами.

— Піль не знає напевно. Він побіг сюди, коли Коліньї ще несли до його дому.

— Ви підете туди,— це твердження, а не питання.

— Негайно.

— Обережніше на вулицях,— сеньйор де Пардайян, який називав мене шпигункою, глузливо сміється за спиною мого кузена. Я вибухаю гнівом.— Смійтеся скільки завгодно, пане! — сердито кричу я на нього.— Але, хто б не поранив адмірала, він, поза сумнівом, захоче вистрілити і в мого чоловіка.

— Вона має знати,— шепоче хтось.

— Ходімо, Марго,— Генрієтта торкається мого рукава.— Цим ідіотам бракує розуму, аби розрізнити ворогів і друзів. У них манери селян,— вона обурено випльовує останнє слово.

Вона має рацію. Навіщо витрачати час та емоції на людей, які знущаються з мене? Я відвертаюсь від загорожі.

— Зачекайте,— чути голос мого кузена. Озирнувшись, я бачу, що він наблизився до сітки, учепився пальцями у петлі точнісінько, як робив це наступного ранку після нашого весілля.— Прошу вибачення за моїх людей, вони надто схвильовані,— він чекає на якусь відповідь, але я мовчу. Мені добре відомо, що його піддані вважають мій католицизм і приналежність до роду Валуа нездоланними перешкодами між нами; вони ніколи не довірятимуть мені. Я не прикидатимусь, що все гаразд.— Коли ми розмовляли вчора,— веде далі він,— ви передбачили такий розвиток подій, що дає підстави прислухатися до ваших сьогоднішніх слів. Я піду озброєним. Я буду обережним.

Я киваю, не розуміючи, чому так переймаюсь, якщо взагалі переймаюсь, безпекою мого кузена. Є значно гірші речі, ніж стати вдовою.

Вулиці вщент заповнені людьми. Я рада, що їду на коні, адже карета не змогла би протиснутися. На вулиці Бетізі звели ще одні ворота, які охороняють протестанти. Годину тому Карл наказав усім католикам, які живуть по сусідству з адміралом, тимчасово покинути свої домівки, аби забезпечити кращий захист Коліньї. Він також заборонив містянам носити зброю. Проте коли ми спішуємось, я помічаю під плащем перехожого блиск меча та пістолета. Карл хоче бачити Коліньї попри запевнення Амбруаза Паре, що чоловік житиме. Мати тримається якнайближче до короля. Я теж намагаюсь бути попереду, штовхаючись ліктями, коли це необхідно. Пан Паре чекає на нас усередині. Він вражений кількістю людей у королівському кортежі так само, як і дюжина протестантів, які охороняють двері та сходи, що ведуть до опочивальні адмірала.

— Ваша величносте,— Паре уклоняється,— я витяг кулю з ліктя адмірала і видалив залишки мізинця, розтрощеного внаслідок пострілу.

Карл здригається, почувши подробиці ампутації.

— Адмірал відпочиває, але бажає бачити свого короля. Ви дозволите попросити вас відвідати його самому?

— Мені не подобається ця ідея,— бурмоче хтось.— Не треба його величності лізти самому до осиного гнізда.

— Я впевнена, пане, що в кімнаті вистачить місця для десяти людей. Стільки придворних схвильовані станом його здоров’я: їм мало знати на словах, як він почувається,— каже мати.

Королівський лейб-медик достатньо розумний, аби не суперечити її величності, тож він ствердно киває. Карл, Анжу, мати й головні радники короля піднімаються сходами. Я приєднуюсь до них останньою.

В опочивальні страшенна задуха. Адмірал лежить на ліжку. Почувши наші кроки, він піднімає голову.

— Ваша величносте, мені прикро, що я не в змозі привітати вас належним чином.

— А мені прикро, мій любий батьку, що на вас учинили такий жорстокий замах.