Софі Перино - Дочка Медічі

У перші хвилини я нікого не зустрічаю, а моторошні звуки, що долинають до мене, здаються вельми далекими. Потім починається лемент. Із кімнати вибігає чоловік. Він кричить як божевільний і мчить щодуху в моєму напрямку. За ним женуться троє лучників. Вони зупиняються, прицілюються і збивають чоловіка. Він падає зі стрілою в спині за десять кроків від мене. Однак верещання не припиняється.

Пресвята Богородице, невже це я верещу? Мабуть, так. Лучники не звертають на мене уваги; вони просто опускають луки й біжать далі — затримуються лише на мить, аби пересвідчитися, що жертва мертва. Я заплющую очі. Певно, це кошмар. Проте ще до того, як я розплющу очі, я знаю, що тіло чоловіка нікуди не зникне; мене огортає запах крові.

Я прямую вперед швидше й швидше. Праворуч від мене вікна виходять на той самий двір, де вчора зібралися чотириста протестантів. Різкий наказ відбивається луною від кам’яних стін. Підбігаючи до найближчого підвіконня, я дивлюсь униз, де розгортається сцена, яку міг би описати Данте. Солдати її величності пронизують списами чоловіків, які, судячи з їхнього вбрання, належать до протестантів і, можливо, стояли вчора тут, вимагаючи справедливості. Налякана, я впізнаю сеньйора де Піля, який лежить на бруківці з пробитими грудьми. Я не хочу дивитися на ці жахи, але відвернутися не можу. Охоплена відчаєм, я шукаю мого кузена. Може, це за ним женуться троє солдатів? Ні, надто високий. Може, це він люто відбивається мечем і дико кричить, падаючи на землю? Я затримую подих і відчуваю дивне полегшення, коли голова жертви відкидається назад: це обличчя сеньйора де Понт, а не короля Наваррського. Аж раптом я усвідомлюю: я не пам’ятаю майже нікого з підданих мого чоловіка. Той факт, що я впізнала вже двох, означає, що вбивають протестантську знать — людей з найближчого оточення мого кузена. Ця думка паралізує мене. Тим часом вікно навпроти відчиняється. Звідти викидають чоловіка — перевертаючись у повітрі, він летить і з неприємним тріском падає на каміння; його руки й ноги вивернуті в різні боки. Двоє королівських придворних з дивними білими хрестами на вбранні сміючись, визирають із вікна. Від цього видовища кров холоне в моїх жилах. Перехрестившись, я рушаю далі, сподіваючись, що не спізнилася.

На моєму шляху дедалі більше трупів як чоловіків, так і жінок. Я бачу маркіза де Ренеля, який б’ється зі своїм кузеном Бюссі Д’Амбуазом. Бюссі завдає йому кількох ударів кинджалом. Попри те, що я вражена такою жорстокістю, я зосереджуюсь на іншій меті. Я впевнена, що мій кузен у смертельній небезпеці, й хвилююсь, що мене можуть поранити, якщо я не сховаюсь у надійному місці. Я мушу дістатися апартаментів своєї сестри. Я наближаюсь до її дверей, коли за моєю спиною лунає крик. Розвернувшись, я опиняюсь віч-на-віч із паном де Бурс. Він так близько, що можна торкнутися. З його розірваного живота стирчить вістря алебарди. Я ледь не зомліваю. Він задихається і хоче щось сказати, але чути лише невиразне белькотіння. Якби охоронець не тримав його настромленим на вістря зброї, помираючий чоловік неодмінно впав би на мене. Потім охоронець кидає тіло до моїх ніг, висмикує алебарду, відчиняє найближче до нас вікно й виштовхує агонізуючого Бурса. Після чого, здіймаючи червону від крові алебарду, він каже:

— Прошу вибачення, ваша величносте.

Я гамселю у двері Клод — вперше в житті я стукаю з такою силою — й невпинно вигукую своє ім’я. Коли двері відчиняються, я відкидаю кинджал і з риданнями падаю в обійми сестри.

— Марго! З вами все гаразд?

— У неї кров! — почувши другий голос, я озираюсь. Дружина Карла стоїть за моєю сестрою.

— Покажіть! — Клод зриває з мене мантію.

— Це не моя кров,— кажу я, розглядаючи свою сорочку і з подивом виявляючи, що вона вся закривавлена.

— Дякувати Богу! — Клод стискає мене в обіймах.

— Що відбувається? — питаю я.

— Гріх і божевілля,— каже дружина короля. Її обличчя залите сльозами.

— А король? Хтось розповів Карлу?

— Він знає,— спокійно відповідає вона.

Боже милий, невже все це влаштував мій брат?

— Що нам робити?

— Я маю намір молитися,— упевнено заявляє королева.— Я прийшла сюди, аби переконатися, що з герцогинею Лотаринзькою все гаразд, і попросити її молитися зі мною. Я принесла мій часослов,— вона демонструє книжку так, наче в навколишньому хаосі це має якесь значення.

Гадаю, моя зовиця й справді набожна жінка, але молитви навряд чи врятують когось цієї ночі.