Софі Перино - Дочка Медічі

— За кого ви молитесь? За Карла?

Вона шаріється.

— Ви марнуєте час! Якщо він винний у тому, що відбувається, він приречений горіти в пеклі. Іменитих і поважних дворян переслідували й безжально вбивали в кімнатах, залах і дворах його палацу.

— Марго,— Клод стискає мою руку,— Єлизавета непричетна до цієї різанини, і я теж. Що можуть вдіяти неозброєні жінки? Вибігти надвір і померти разом з іншими?

— Тут ви в безпеці й можете залишатися, не боячись нікого зрадити,— я нахиляюсь підібрати кинджал, після чого розправляю плечі.— Але я не можу. Ті, кого я бачила мертвими й пораненими, були протестантами. Я мушу знайти короля Наваррського.

Клод стає між мною та дверима.

— Ви не можете знову піти туди.

— Можу й піду, але я не хочу безцільно тинятися. Минулого вечора ви щось знали.

Клод відвертається.

— Ви попередили, щоб я не спала. Час попереджень минув. Я не прошу вас розповідати все, про що ви дізналися і як вам це вдалося. Я благаю розкрити лише одну таємницю: що замислили зробити з моїм чоловіком і де мені його шукати.

Моя сестра ударяється в сльози. Я думаю, чи не дати їй стусанів, але в цьому немає потреби. Дружина короля каже:

— Я не знаю, що замислили зробити з королем Наваррським, але його можна знайти в апартаментах Карла.

Я навіть не дякую їй. Штовхнувши Клод, я відсуваю засув, відчиняю двері й знову занурююсь у жахіття.

Дорогою до апартаментів Карла я промовляю молитви на кожному кроці. Я молюсь, коли протестанти падають мертвими під мечами. Молюсь, коли чоловіки тягнуть служницю, яка кричить і опирається; їхні сповнені хіті очі нагадують погляд Гаста, коли той накинувся на мене. Молюсь, переступаючи предмет, який виявляється відрізаною рукою. Віддалившись від людних місць палацу, я молюсь про дві речі: потрапити до апартаментів Карла й побачити свого кузена живим. Не можу сказати, чому останнє прохання з кожним кроком видається дедалі важливішим, але це правда.

Стримуючи страх і нетерпіння водночас, я стукаю у потаємні двері. Відчиняє барон де Рец.

— Ваша величносте? — він збентежений і схвильований.

— Дозвольте мені увійти.

Його збентеження росте.

— Мені звеліли нікого не пускати.

— Як вам відомо, я не є загрозою для короля. Проте якщо ви не пропустите мене всередину, я опинюсь у небезпеці. Ви скажете моєму брату, що відмовили мені, коли мене знайдуть пораненою або мертвою?

Я перемогла. Він пропускає мене до гардеробної Карла. Я добре відчуваю, що просунутися далі буде непросто.

— Пане, дружина короля й моя сестра, герцогиня Лотаринзька, замкнулися в апартаментах останньої, їх ніхто не охороняє. Я боюсь за них,— мені не треба удавати переляк, адже після тих жахів, що я бачила, я й досі налякана.— Присягаюсь своєю честю, що замкну двері й нікого не впущу. Ви приведете до них кількох королівських охоронців, аби забезпечити їм захист?

Якусь мить барон розглядає мене. Те, що він бачить, навряд чи видається погрозливим: напіводягнена, скривавлена жінка, не озброєна нічим, крім кинджала. Я навмисно простягаю йому цей кинджал. Він заперечно хитає головою, не бажаючи ображати мене недовірою.

— Я піду.

Замкнувши двері, я одразу прямую до опочивальні Карла. Там безлюдно, лише стара нянька притулилася до шпарини дверей, що ведуть до приймальні. Почувши мої кроки, вона розвертається. Її обличчя бліде, як стіна. Нічого дивного. Як і мій кузен, вона сповідає так звану реформатську релігію.

— Король Наваррський там? — приглушеним голосом запитую я.

— Так. Ви прийшли за ним?

Я киваю.

— Хвала Богу.

Я заспокійливо стискаю її руку, проходячи повз неї.

— Обережно,— шепоче вона.— З ними королева-мати.

Боже, допоможи моєму чоловіку. Я навстіж відчиняю двері й бачу його. Він стоїть, спираючись усією вагою на спинку крісла. Здається, не поранений, але, судячи з одягу, бився. Його очі, які зустрічаються з моїми, мають якийсь божевільний вираз. Принаймні я так думаю, доки не зазираю в очі Карла. Мій брат, який крокує туди-сюди перед моїм кузеном, повертається до мене, наче не зовсім упевнений, хто я така. Його обличчя смертельно бліде й роздратоване. Це знайоме й тривожне поєднання зазвичай свідчить про напад неконтрольованої люті. Цікаво, його гнів уже вщухає? Поки я міркую над цим питанням, чути кашель. Мати, яка тихо сидить і спостерігає за всіма, прагне моєї уваги. Її очі напрочуд спокійні, і це лякає.

Я прямую до короля Наваррського й роблю те, чого ніколи в житті не збиралася робити: цілую його в губи.