Софі Перино - Дочка Медічі

— Чоловіче, дякувати Богу, ви в безпеці.

Мій кузен дивиться на мене з німим питанням: «Справді?»

Те ж саме питання читається в погляді Карла. Не дуже обнадійливий знак.

— Ваша величносте,— я відходжу від кузена й обіймаю свого брата,— я дуже рада бачити вас цілим і неушкодженим. Попри те, що сьогодні релігійне свято, у палаці панує зло; скрізь лише насильство і смерть.

— Доброчесним католикам немає чого боятися,— каже мати.— Щоправда, я припускаю, що дехто може загинути, виконуючи свій обов’язок перед Богом і королем.

Стиснувши руки Карла, які він знервовано піднімав у повітря, я ніжно запитую:

— Це ваш наказ, брате? Не вірю. Я гадала, ви — той король, який розкидав медальйони на моєму весіллі, святкуючи мир.

— Я хотів миру, Марго,— він із силою стискає мої руки у відповідь,— але вони не дозволили мені його утримати!

Він не уточнює, хто ці «вони». Можливо, як я і попереджала свого кузена, зухвалість, яку виявляли протестанти останніми днями, призвела до того, що Карл почав уважати їх небезпечними. А може, мій брат має на увазі щось інше. Може, він збожеволів. Від останньої думки я похолола.

Поки я дивлюсь на нього, печаль Карла миттєво змінюється люттю.

— Якщо мого любого батька немає, інші мені не потрібні. Якщо я не можу примирити католиків із протестантами, залишаться самі католики.

Пречиста Діво!

— Що сталося з адміралом?

Карл відступає від мене, але мовчить.

— Ми з його величністю щойно бачили його голову,— каже мати.

Мені спирає подих. Я бачу, як здригається мій кузен від байдужості, з якої її величність розповідає про наругу над тілом видатного лідера.

— Здається, Гіз таки помстився за свого батька. Ви радієте за його милість?

Звісно, ці слова призначені для мого кузена. Він злегка тремтить. Я не дозволю їй використати Гіза як бар’єр між мною і моїм чоловіком. Не зараз. Незалежно від того, чи мав герцог право на помсту, я не бачу жодних підстав кидати напризволяще чоловіка, з яким мене поєднав Господь,— і байдуже, що ми з ним не пара.

— Якщо його величність благословив герцога закінчити саме так його тривалу ворожнечу з адміралом, я тут ні до чого.

— Ні! Його величність ніколи не вчинив би так! — мати даремно намагається вразити мене розгніваним голосом, я не переконана.— Гіз — некерована людина,— веде далі вона.— Він і досі на вулицях завзято вбиває. Хтозна, що з ним може трапитися?

Отже, вона хоче позбутися і Генріха. Двір без адмірала і з послабленим Лотаринзьким домом дозволить їй здобути абсолютну владу над королем. Щось усередині мене обривається. Я не хочу бачити Генріха мертвим. Потім я нагадую собі, що він достатньо розумний, аби не довіряти матері,— якої б угоди вони не досягли. І де б герцог не був зараз, він озброєний і чудово б’ється.

— До біса Гіза,— каже мій чоловік.— Я хочу знати, що сталося з моїми людьми. Я знову питаю вас: де мої товариші, з якими ви розлучили мене після арешту?

Арешт! Те, що вчора здавалося мені таким жахливим, сьогодні ледве не смішить. Ніколи не уявила б такого.

Мати безжально дивиться на нього.

— Вони мертві.

Він похитнувся. А хто б утримався на ногах після такої новини? Я тягнусь до його руки, але він виривається.

— Піль? Ренель? Кельнек?

— Лаварден, Рошфуко, Понт,— мати з жорстокістю перелічує протестантів на пальцях.— Усі. Якщо хтось із них ще живий, незабаром буде мертвий.

— Я не вірю вам! Вони б билися,— мій кузен випинає підборіддя.

— Так, вони билися би, якби їм дали таку можливість. Не забувайте, ми мали перевагу, захопивши їх зненацька.

Я усвідомлюю як ніколи чітко, на які звірства здатна мати. Йдеться не лише про вбивства. Я вже знаю, що їй це під силу, але серед представників впливових родин є чимало вбивць. Її підступність полягає у здатності сприймати людей як цифри і спокійно говорити про свої злочини, наче про погоду.

— Вам ніколи не відмитися від цієї ганьби,— кажу я.

— А навіщо мені відмиватися? Люди радітимуть цим смертям, а ті, хто виживуть, надто сильно боятимуться короля, аби протистояти йому.

Мій кузен напружується. Я знаю, або принаймні підозрюю, що він скаже. Я знову тягнуся до його руки й міцно стискаю її. Я чую, як він затримує подих, і бачу, що його щелепа більше не смикається. Дякувати Богу.

— Його величність король Наваррський не має наміру протистояти королю. Він — брат Карла і мій чоловік. Я вдячна його величності за те, що ви привели його сюди й врятували від небезпеки.