Софі Перино - Дочка Медічі

— А чому ви вважаєте, що найгірше вже позаду?

— Тому що,— відповідаю я, згадуючи мої нещодавні думки,— мені нестерпно уявляти, що я помиляюсь. Якщо ми не хочемо збожеволіти, маємо вірити, що це жахіття добігає кінця.

— Гадаю, так, адже вони вже вбили стількох людей,— він затуляє обличчя руками. Я мовчу, не бажаючи турбувати його. За кілька хвилин він піднімає голову. Він так близько від мене. Ближче, ніж будь-коли. Його очі горять.— Герцогиня де Невер розповіла вам, що всі союзники адмірала, які були з ним у найжахливіші миті його життя, загинули. Зі мною було сорок чоловік, коли мене заарештували й потягли до його величності. Вони всі мертві. Кого з протестантських дворян ще можна зарізати? Лише мене й мого кузена Конде. Мені здається, їм нецікаво полювати на двох чоловіків після того, як вони вбили сотні.

— Не полювання, а політика вирішить, чи залишаться в безпеці ті, хто вижив.

— Ваша правда.

— Учора Карл помилував вас, але...— я вагаюсь, думаючи про постійні перепади настрою мого брата. Він божевільний? Якщо так, його божевілля тимчасове чи постійне? У будь-якому разі я не наважуюсь припустити, що він несповна розуму, тож я кажу: — Його настрій мінливий, як і настрій моєї матері. Він може скасувати своє рішення. Ви мусите добитися офіційного помилування.

— Звернутися до Ради,— киває мій чоловік.

— Так, вам треба прийти й публічно попросити помилування,— зібравшись із силами, я стискаю його руку.— І вам треба бути готовим заплатити за це.

— Зреченням? Відмовою від власної честі? Уся Франція глузуватиме з мене. Мої союзники зневажатимуть мене за слабкість. Католики засміють мене, коли ваша родина хизуватиметься мною як останнім надбанням для королівського звіринцю.

— Але ви сміятиметеся останнім. Ви завдасте вашим ворогам найсильнішого удару, якщо виживете. Не згодні?

Рука мого кузена переплітається з моєю, його пальці стискають моє зап’ястя.

— А ви підете зі мною на засідання Ради?

— Якщо бажаєте,— вільною рукою я відкидаю волосся з обличчя, аби він мав змогу подивитися мені у вічі й побачити, що я не брешу. Дотик його пальців стає наполегливішим.

— Чому? Чому ви так переймаєтесь, житиму я чи помру? Мої вороги — ваші рідні люди, ви пов’язані з ними як почуттями, так і узами крові.

Я хитаю головою.

— Я не знаю чому,— кажу правду. Я не кохаю цього чоловіка, а для дружби ми обрали не надто слушну нагоду.— Можливо, тому, що я дала вам слово — обіцяла бути вашим союзником,— така відповідь не задовольняє ані мене, ані мого кузена, адже його пальці не розтискаються.

— Його величність казав адміралу, що любить його, і обіцяв забезпечити Коліньї королівський захист, коли той лежав поранений. Бідолашний Ларошфуко грав у карти з вашим братом за кілька годин до того, як йому перерізали горлянку; коли вони прощалися, король обіймав його як друга. Зараз не можна довіряти жодним союзникам і жодним обіцянкам.

— Ви маєте рацію, пане. Проте я знову присягаюсь, що моєму слову ви можете довіряти.

Заплющивши очі, ми сидимо мовчки. Немов звірі, що зачаїлися в одному лігві.

— Я зіграю роль католика,— нарешті каже він.— Можете дозволити їм привести священика. Утім, якщо ви присягаєтесь бути моїм другом, я доручаю вам підготовку до мого зречення. Мені не доведеться брехати вам. Треба буде лише вивчити слова. Гадаю, достатньо збрехати перед усіма водночас, включно з Богом.

Я не знаю, що відповідати. Не дуже приємно слухати, як цинічно він говорить про своє фальшиве зречення. Проте хіба Христос не казав нам не засуджувати інших, оскільки всі ми — грішники? Коли я виходила заміж, я теж промовляла фальшиві обітниці перед Богом і людьми.

— Бог пробачить вас, пане. Після цієї ночі гріхи багатьох людей настільки жахливі, що ваш фальшивий перехід у католицизм — ніщо в порівнянні з ними.

Хтось наполегливо стукає у двері мого передпокою. Кузен відпускає моє зап’ястя. Я знаю, що Жийона не відчинить без мого дозволу. Це мій наказ. Підвівшись, я роблю два кроки. Драбина. Повернувшись до ліжка, я стаю на коліна й витягаю її. Стукіт продовжується.

— Тримайте,— я віддаю йому драбину,— це допоможе вам спуститися в льох. Я впевнена, що в Луврі ви маєте кращі шанси захистити себе, ніж на вулицях. Якщо вони прийшли за вами, і їх багато, я скажу: «Короля Наваррського тут немає». Це сигнал, що ви маєте тікати. Хай щастить!

— Дякую,— від його слів мені перехоплює подих, а на очі навертаються сльози. Я витираю їх рукавом, поки відчиняю двері до сусідньої кімнати.— Замкніться,— кажу я, не повертаючи голови.