Софі Перино - Дочка Медічі

Щойно він підкорюється, я жестом вказую Жийоні відчинити двері до передпокою. Заходить мати.

— Одягайтесь і виходьте надвір.

Я чекала від неї чого завгодно, але не цього.

— Куди? Пані, на вулицях ллється кров, і скрізь чути крики помираючих людей. Тільки божевільний захоче вийти туди.

— Ми будемо в безпеці.

Ці слова не заспокоюють мене, а сповнюють відрази.

— Що пропонує ваша величність? Ми всі вирушимо до церкви? Молитися за вашу душу і за душі моїх братів можна і в нашій каплиці. От тільки жодні молитви вам не допоможуть.

— Припиніть цей фарс. Ми не маємо підстав боятися Божого гніву або гніву набожних людей — навпаки. Один францисканець повідомив, що на Кладовищі невинно убієнних розцвів глід. Це знак, що Бог схвалює роботу своїх католицьких дітей.

— Яку ще роботу? Ви ж не маєте на увазі вбивство наших протестантських братів?

Боже милий, довкола мене панує божевілля, а його називають дивом.

Мати зневажливо усміхається. Вочевидь, вона вважає, що мій вибух гніву не заслуговує на відповідь.

— Ми вирушимо в паломництво до цього куща, і ви підете з нами.

— Я нікуди не піду.

Я мимохіть позираю на Жийону поверх плеча матері — на її обличчі читається неприхований страх. Але після вчорашніх жахливих сцен і не менш жахливих свідчень очевидців мати не може налякати мене.

— Король наказує вам бути. Ви відмовляєтесь виконати його наказ?

— Відмовляюсь.

Її усмішка зникає, очі зіщулюються.

— Тоді вас змусять.

— Як? Силою? Попереджаю вас, пані, якщо ви накажете найсильнішим охоронцям його величності тягти мене, їм буде непросто впоратися зі мною. І яку ви з королем матимете користь, коли я опиратимусь і кричатиму на вулицях? Може, ви хочете зв’язати мене й затулити мені рота кляпом? Чудове видовище для черні.

— Шлюб із єретиком зробив вас упертою.

— Мабуть, так.

Коли я промовляю це, мене раптом осяює розуміння, чому я вирішила захищати мого чоловіка і чому виявляю таку впертість. Якщо я не робитиму цього, я приречена на прокляття. Я ніколи не уявила б, що гості, які приїхали на моє весілля, будуть безжально вбиті, перш ніж зберуться повертатися додому. Але хто повірить у мою непричетність? Тим паче якщо мене побачать на кладовищі, в оточенні тих, хто святкує ці ганебні події. Я знаю, що невинна. Я навіть схильна думати, що король і моя мати не підозрювали, чим усе закінчиться, коли я давала шлюбні обітниці. Проте зараз їх ніщо не врятує від відповідальності за цю різанину.

Я не хочу, аби моє ім’я пов’язували з їхніми іменами, коли розповіді про ці звірства передаватимуть з уст в уста.

Мати повільно хитає головою. Я зачарована цим жестом. Здається, у ньому немає нічого особливого, але погроза відчувається.

— Побачимо, чи ви повністю втратили здатність тверезо мислити. Я тримаю в полоні Жана Д’Арманьяка.

— Камердинера короля Наваррського? Мій чоловік гадав, що він помер.

— Поки що ні. Хочете забрати його?

Кімната крутиться перед моїми очима, а, може, я просто похитнулася. Я пильно дивлюсь на її величність. Невже вона здатна на таку жорстокість? Невже я така дурна, що сумніваюсь? Адже я щойно сказала моєму кузену, що він мусить пожертвувати честю, аби вижити. Чому ж я коливаюсь?

— Приведіть його сюди.

— Потім.

— Спершу. Обіцяю: коли я побачу його, я почну одягатися.

— Чому я маю вірити вашим обіцянкам, якщо ви відмовляєтесь вірити моїм?

— Тому що на моїх руках немає крові, крім крові тих, кого я врятувала у Варфоломіївську ніч, у той час, як ваші руки червоні від крові вбитих.

— Я приведу його.

— Біле,— кажу я, коли за матір’ю зачиняються двері.— Я хочу вбратися в біле. Колір жалоби.

Я не повертаюсь до мого чоловіка, оскільки не знаю, що йому сказати. Мене не тішить перспектива розкрити йому мою участь у врятуванні Арманьяка. Але набагато гірше було б зізнатися, що я поїду з моєю родиною святкувати знищення його друзів і союзників. Я ціпенію від страху, уявляючи, що побачу на вулицях Парижа.

Я чекаю, мої думки блукають десь далеко.

Коли двері знову відчиняються, мати вже не одна. Швейцарський охоронець, убраний у заплямовану брудом і кров’ю форму, штовхає Арманьяка вперед.

— Пане, з вами все гаразд? — питання здається безглуздим. Воно і є безглуздим.

— Так, ваша величносте.

Мати виразно киває. Охоронець штовхає Арманьяка сильніше, і той падає в мої обійми.

— Ми вирушаємо за годину.

Заступницьким жестом я обіймаю камердинера мого чоловіка; він кладе голову мені на плече.