Софі Перино - Дочка Медічі

— Залиште нас.

Охоронець одразу підкорюється, але мати затримується.

— Король Наваррський тут?

— Так.

— Цікаво, як довго він витримуватиме ув’язнення.

— Він ще не вирішив стосовно Вінсену.

Вона сміється.

— Є різні в’язниці, дочко. Навіть якщо він повернеться до істинної Церкви, він не буде вільним. І ви теж понесете покарання за непокору. Ваш сьогоднішній вихід у світ буде останнім. Якийсь час ви залишатиметесь у своїх апартаментах.

— Пані, ви гадаєте, що ув’язнення в Луврі — важке випробування для мене? Помиляєтесь. Я ніколи не була вільною. Моє життя завжди підпорядковувалося вашій волі, примхам моїх братів, а інколи навіть і пліткам. От тільки мої бажання не мали жодного значення. Ви не можете обрізати мені крила, адже я не маю крил.

Коли вона виходить, я відчуваю, як тремтить Арманьяк, ридаючи на моєму плечі.

Дістатися мого коня — неабияке випробування. У залах Лувру вже немає трупів, але одяг і зброю загиблих ще не встигли прибрати. Неприродна тиша, що панує в приміщеннях, де зазвичай було повно людей, також нагадує про трагедію. Виходячи у двір, я одразу натикаюсь на розпростерте тіло: один із тих бідолах, які вчора стрибали з вікон у відчайдушному намаганні врятуватися. Я не бачу його обличчя, і це добре, адже я маю приховувати свій смуток. Мати спостерігає за мною. Будь я проклята, якщо вона помітить мій відчай.

Зібралося чимало придворних. Серед них поряд із моїм конем я бачу Генрієтту. Неподалік від неї стоїть Генріх. Він дивиться на мене — у його очах читається тріумф і тривога водночас. За ним височіє гора трупів, деякі з них проштрикнуті списами. У яскравому сонячному світлі здається, що це щось менш зловісне — приміром, копиця сіна. Зустрівшись поглядом із герцогом, я плюю на землю і забираюсь у сідло.

— Що це було? — шепоче Генрієтта, але я лише хитаю головою.

Коли ми проїжджаємо ворота, я завважую, що наш кортеж очолює Карл із двома священиками. Ми їдемо один за одним. Інакше не виходить. Вулиця Сен-Оноре достатньо простора, але вона завалена трупами — після стількох годин більшість із них залишилися оголеними. Однак кишенькові злодії та сміттярі не відмовилися від надії знайти щось цінне. Почувши стукіт копит, вони піднімають голову й розбігаються, немов щури, перед швейцарськими охоронцями.

Маленький хлопчик у нічній сорочці лежить на узбіччі дороги. Рука занурена у волосся жінки — поза сумнівом, його матері, яка не змогла ані врятувати його, ані тримати в обіймах після смерті. Я не можу відвести погляд від цих рук. Ми ідемо далі, але я знову й знову обертаюсь, аби подивитися на матір із сином. Зусилля стримувати сльози завдає мені фізичного болю. У грудях палає. Живіт судомить. Я поглядаю на Генрієтту, але вона дивиться вперед.

Які ж ми чудовиська.

Я уникаю дивитися на дорогу — зосереджую погляд на потилиці короля, на безхмарному небі, на чому завгодно, крім мертвих; не дивлюсь я і на величезний церемоніальний хрест, який несе один зі священиків. Бог не з нами. У цьому я впевнена.

Генріх під’їжджає до Генрієтти.

— Нам треба було раніше подумати про сморід і кинути більше трупів у річку. Завтра запах буде нестерпним.

Анжу, який іде переді мною, сміється й озирається через плече.

— Мені достеменно відомо, що біля Мосту мельників стільки трупів, що в річці вже немає місця. По цих трупах можна перейти на інший берег і навіть не замочити ноги. Але не бійтеся, Гізе, ми доручимо солдатам прибрати те, що залишать злодії та засмучені родичі. Лише уявіть, як приємно пахнутиме Париж цієї осені, коли стане прохолодніше, і значно менше єретиків псуватимуть повітря.

Герцог усміхається. Я ніколи не думала, що Генріх опуститься до рівня мого брата. Їхня поведінка завжди відрізнялася: на відміну від Анжу, Генріх виявляв найкращі якості. Те ж саме можна сказати про їхнє протистояння. Але зараз вони чудово порозумілися й навіть жартують разом. І з чого? Зі смертей невинних.

— Гадаєте, вам удасться позбутися вашого власного смороду? — я розмовляю тихо; мені бракує подиху підвищити голос, а якщо я раптом зірвусь на крик, мені забракне самовладання зупинитися.— Жодні парфуми не врятують вас від запаху смерті, брате. Цей запах супроводжуватиме вас, доки ви самі не помрете.

— І це каже та, що вийшла заміж за чоловіка, від якого тхне собаками й часником,— відповідає Анжу.

Генріх фиркає.