— Напевно, кишеньковим злодіям ще зарано готуватися до мого весілля,— кажу я.
— З цими я знаю, як поводитися,— відповідає Генрієтта.— На жаль, на вулицях повно протестантів, які скрізь блукають озброєні й не терплять жодної незручності чи образи,— вона стискає руків’я уявного меча й ходить туди й сюди, аж доки не падає в крісло й не приймає келих із рук Жийони.— Жахливе видовище.
— Шкода, що Карл не забрав деяких із них, коли помчав слідом за її величністю.
Мій брат виїхав сьогодні вранці. Він протримався без матері лише день — на більше йому не вистачило удаваної байдужості. Мабуть, адмірал розчавлений. Гадаю, він сподівався звільнити короля. Який дурень.
— Це було б дуже люб’язно з боку його величності, особливо якби він забрав ще й короля Наваррського, чи не так?
— Ви читаєте мої думки.
— Я читатиму далі,— підморгує Генрієтта.— Може, вам прикро, що ваш кузен не поїхав, але ви задоволені, що Гіз залишився в Парижі.
— Справді? — я не знала цього. Сказати, що я задоволена,— не сказати нічого.
— Так,— заходить Генріх. Він ніколи не був у моїх апартаментах удень, ніколи відкрито не заходив через основні двері. Є щось хвилююче в цьому зухвальстві,— хвилююче і збуджуюче.
Шарлотта звільняє місце біля мене.
— Її милість має рацію,— я очікувала на усмішку, але обличчя Генріха похмуре.— Єретики нестерпні. Парижани не витримають цього. Якщо протестанти й надалі так поводитимуться, деяких із них виженуть з міста ще до кінця місяця.
— Не думайте про кінець місяця,— докоряю я. Не думайте про те, що буде після мого весілля. — Забудьте про протестантів з їхніми чудернацькими манерами та дивними запахами. Думайте лише про мене — я поплескую по своїй нозі. Генріх усміхається й витягається на сидінні, поклавши голову мені на коліна.
Дивлячись мені в обличчя, він каже:
— Так, будьмо щасливі.
— Як там маленький Генріх? — запитую я, накручуючи його волосся на пальці. Як не дивно, але, попри мою ненависть до дружини Генріха, я добре ставлюся до його дітей. Можливо, тому, що він їх обожнює. Його другому сину щойно виповнився місяць. Через жахливу спеку на тілі дитини з’явився висип.
— Йому вже краще.
— Йому було б іще краще, якби ви відіслали його з цього задушливого міста,— зауважує Генрієтта.— А вам було б краще, якби разом із ним ви відіслали і його матір.
Я пишаюсь тим, що Генрієтта віддана мені більше, ніж герцогині де Гіз — своїй власній сестрі.
— Можливо, після весілля,— відповідає Генріх.
На якусь мить мені здається, що він має на увазі моє весілля, і я неприємно вражена його байдужим тоном.
— Моя дружина навряд чи пропустить весілля своєї наймолодшої сестри,— веде далі він, даючи зрозуміти, що йдеться про шлюбну церемонію Марії Клевської.
— Я теж поплентаюсь до Бланді, аби подивитися на шлюбний ритуал єретиків,— відповідає Генрієтта.— Бідолашна Марі, за лічені дні вона стане принцесою де Конде. Хоча, може, й не треба співчувати їй: наразі модно брати шлюб із протестантами.
— Мене не обходить така мода,— голос Генріха сповнений огиди.
— Ось іще одне питання, герцогу, у якому ми не доходимо згоди,— я здригаюсь від знайомого голосу небажаного гостя. У дверному отворі стоїть мій кузен. Як же я шкодую, що, попри задуху, не зачинила двері!
Прибравши пальці з волосся герцога, я почуваюсь украй ніяково. Вочевидь, Генріх не збентежений — він залишає голову на моїх колінах, трохи розвернувши її, аби краще бачити мого кузена.
— Хіба ми погоджуємось бодай в одному питанні? — спокійно запитує він.
— Гадаю, ми погоджуємось в тому, що моя майбутня дружина — найчарівніша із жінок,— король Наваррський усміхається; зустрівшись зі мною поглядом, він каже так, наче нічого особливого не сталося.— Я збирався пограти в теніс і подумав, що ви захочете подивитися, але тепер зрозуміло, що ви маєте інші справи.
Моє обличчя палає від сорому. Я не знаю, куди подіти руку, якою перебирала кучері герцога.
— Я піду з вами, якщо бажаєте.
Навіщо я це сказала?
— Ні, не варто,— мій кузен поблажливо відмахується,— ви ще не раз побачите, як я перемагаю моїх людей у спортивних змаганнях, коли ваші нинішні розваги закінчаться,— він виходить.
Я приголомшена, а Генрієтта відкидає голову назад і сміється.
— Боже мій, це було неймовірно. Ніколи не сказала б, що король Наваррський здатен демонструвати таке самовладання, таку холоднокровність. Якої б думки ми не були про нього, цей учинок заслуговує на овації.
Читать дальше