Софі Перино - Дочка Медічі

Аж раптом на боковій стежці з’являється Коліньї — неначе почув, що його згадують. Він прямує до нас.

Карл підводиться й обіймає його.

— Вітаю вас, батьку.

Чути, як мати скрегоче зубами.

— Ваша величносте,— обличчя старого адмірала серйозне,— дон Федеріко де Толедо атакував сеньйора де Жанліса та його війська у К’єврені. Вижило не більше двохсот французів.

— Ха! — скрикує мати, привертаючи увагу обох чоловіків.— І ви наполягаєте, адмірале, що об’єднані війська протестантів і католиків здатні протистояти іспанцям.

Коліньї ігнорує її слова.

— Жанліс мав дочекатися принца Оранського та його людей. Але він учинив інакше. Що вирішить його величність?

Мати клацає пальцями. Фрейліни, включно з дружиною Карла, підводяться й розбігаються. Я не рушу з місця — вперше я задоволена, що залишаюсь зі своїм кузеном. Мати зіщулює очі й питає:

— Чому його величність має щось вирішувати?

— Жанліс отримав наше благословення,— відповідає Карл.

— Це не так,— категорично заперечує мати.— Ви не настільки дурні, аби дозволити будь-кому з ваших підданих нападати на іспанські війська на їхній території.

Карл розлютився.

— Хіба Людвіг Нассау дурний? Його вторгнення було успішним, і всі мої радники разом із вами раділи цьому.

— Радіти чужій перемозі й вирушати у військовий похід — зовсім різні речі,— мати так сердита, що аж тремтить.— Повторюю: ви не схвалювали дії Жанліса. І ви оголосите про це публічно.

— Якщо сеньйор потрапив у полон, він має лист, який доводить, що таке твердження — брехня.

Мати спопеляє адмірала поглядом. На його місці я всім серцем воліла би озброїтися. Повернувшись до Карла, вона каже:

— Тоді брешіть. Ваші піддані не підкорялися вашим наказам, коли дісталися Фландрії. Ви бажаєте миру між Францією та її католицьким союзником — Іспанією.

Плечі Карла опускаються. Коліньї розуміє, що це ознака капітуляції. Уклонившись королю, він каже:

— Я повернусь до Лувру й подумаю, що можна зробити для звільнення полонених.

— Чудово,— говорить мати.— Сподіваюсь, ви не збираєтесь сплачувати викуп за рахунок короля. Протестанти мають власні кошти, тож витрачайте їх.

Коли адмірал іде геть, Карл підводиться, але мати утримує його. Вона ще не закінчила розмову з ним доки не з’ясується питання, хто має більший вплив на короля. Це питання читається в очах усіх присутніх.

— Сину мій,— каже мати,— ви краєте мені серце такою нерозумною поведінкою.

— Там було лише п’ять тисяч солдатів, і я нічого їм не платив.

— Я маю на увазі іншу — значно серйознішу нерозсудливість. Ви довіряєте тому, хто не вартий вашої довіри.

Вона не називає ім’я. У цьому немає потреби.

— Якщо дитині загрожує небезпека, мати не може сидіти склавши руки. Я присвятила життя одній меті — допомагати моїм синам і сприяти їхньому успіху. Заради цієї мети я багато чим жертвувала: я витрачала мої особисті кошти на захист корони, не спала ночами, за будь-якої погоди вирушала в дорогу, щоб супроводжувати вашу величність або королівську армію. Проте ви надаєте перевагу людині, яка колись протистояла вам,— вона повільно хитає головою.— Це вже занадто. Я прошу дозволу покинути двір.

— Ви покинете мене? — Карл украй схвильований.— Куди ви поїдете?

— До Італії. Хіба мої вороги, які вважають мене відьмою, не звуть мене «цією італійкою»? — для більшого ефекту вона виймає з рукава хусточку. Його величність таки вражений.

— Якщо хтось насмілиться назвати вас так у моїй присутності, йому відріжуть язика. Не може бути й мови про те, що хтось замінить вас у моєму серці чи в моєму кабінеті для нарад. І не може бути мови про ваш від’їзд із Франції.

Мати не заспокоюється або принаймні робить вигляд.

— Як скромна піддана вашої величності, я підкорююсь: я не виїду за межі королівства. Однак сьогодні я вирушаю до Монсо,— вона стрімко іде.

Карл удає, ніби йому байдуже.

— Жінки! — він сміється, але цей сміх пронизливий і нервовий.— Ходімо помилуємося трояндами.

Король Наваррський простягає мені руку. Перш ніж приєднатися до свити його величності, мій кузен дивиться в бік, куди пішла мати.

— Сумніваюсь, що будь-які листи можуть дати вичерпне уявлення про її величність,— каже він.— Аби зрозуміти цю жінку, її треба бачити на власні очі.

— Жінкам небезпечно виходити на вулицю,— Генрієтта уривається до мого передпокою, де ми з Шарлоттою з самого ранку зручно вмостилися наодинці. Коли мати поїхала до Монсо, нас залишили тут. Я користуюся свободою, аби уникати мого кузена, незграбні спроби якого залицятися до мене — надокучливі й безглузді, а також робити все, що мені заманеться разом з моїми подругами.