Софі Перино - Дочка Медічі

— Розбите скло краще за розбиті голови,— уїдливо каже вона Карлу.— Мирна угода — це чудово, чи не так?

Її дотепи викликають посмішку Карла й схвальне хихотіння оточуючих. Я хочу дати ляпаса моєму кузену, попри обіцянку його покійній матері, але у присутності стількох придворних я навряд чи можу відверто виявити моє обурення. Натомість я кокетливо усміхаюсь і, спираючись на його руку, нахиляюсь так низько, що мої губи майже торкаються його вуха. Від близькості мого тіла він здригається. На мене теж чекає несподіванка. Від мого кузена жахливо тхне потом і кіньми. Виникає бажання одразу відсахнутися. Переборовши себе, я шепочу:

— Обіцяю вам: моя рука — єдине, що вам удасться поцілувати.

Потім я відкидаюсь назад із веселим смішком, наче сказала йому щось приємне.

Моя мати задоволено киває. Яка ж вона дурна. Які ж вони всі дурні. А мій кузен — найбільший дурень серед них.

Упродовж трапези я не обмінююсь жодним словом із королем Наваррським, на всі його зауваження відповідаю кивком голови. Він швидко збагнув мою тактику й зосередився на розмові з моєю зовицею: нахвалює здоровий вигляд дружини короля, вітає її з прийдешніми пологами й висловлює палкі побажання, аби в Карла народився здоровий син.

Мій найближчий сусід зліва — адмірал. Після підписання мирної угоди його положення при дворі настільки зміцнилося, що він ніколи не сидить далеко від короля, з яким колись боровся. Карл обожнює його. Коліньї дратує мене балачками про те, яку користь принесе Франції мій шлюб, і намагається донести до мого відома, який надзвичайний мій майбутній чоловік. Таке враження, що я потрапила до пекла.

Звичайно, мати запланувала танці. Жодних вистав: попереду достатньо часу для таких розваг, адже до мого весілля залишаються тижні. Сьогодні відбудеться пишний бал, перший з низки урочистих заходів, які завершаться шлюбною церемонією. Ми з королем Наваррським маємо цей бал відкрити. Проте мені вже набридло втілювати задуми матері. Наступну сцену я розіграю, як мені заманеться.

Коли ми спускаємось із помосту, я спотикаюсь і, зойкнувши, падаю на нижню сходинку, гострий край якої боляче впивається в мої сідниці, змусивши мене зойкнути вдруге, цього разу зі справжнім подивом. Згодом залишиться синець. Мій кузен дивиться на мене. Його погляд не можна назвати байдужим, але схвильованим — теж. Або він розгадав мою хитрість, або не переймається, чи забилася я. Її величність поспішає до мене.

— Дочко, що сталося? — голос стурбований, проте очі холодні.

— Нічого особливого, пані,— заявляю я. І додаю, удаючи, ніби мені прикро: — Боюсь, я підвернула щиколотку.

— Ви не можете танцювати,— це констатація факту, а не питання. Вона кличе на допомогу найближчих до нас фрейлін і, перш ніж Шарлотта та Генрієтта протискаються до мене крізь натовп, відходить від місця, де я сиджу.— Ваша величносте,— звертається вона до короля Наваррського.— На жаль, сьогодні я не побачу, як ви танцюєте з моєю донькою, але ви маєте ціле життя для танців із герцогинею де Валуа. Будь ласка, дозвольте мені обрати вам гідну партнерку, яка замінить її цього вечора.

— Якщо дозволите,— я не усвідомлюю, що він говорить до мене, доки погляди всіх придворних не зосереджуються на мені. Я стою, балансуючи на одній нозі та обома руками обіймаючи за плечі Генрієтту з Шарлоттою. Мій кузен шанобливо схиляє голову.— Я залюбки відмовлюсь від танців і складу вам компанію. Як бажаєте.

Чому в присутності цього чоловіка я завжди відчуваю якусь невиразну провину?

— Пане, не треба жертвувати вечірніми розвагами через мене. Я буду рада, якщо ви оберете іншу партнерку для танців,— ось це щира правда.

— Герцогине де Невер,— каже мати,— ви допоможете герцогині де Валуа? Добре,— мати бере Шарлотту за руку.— Ваша величносте, дозвольте представити вам баронесу де Сов. Вона чудово замінить мою доньку.

Шарлотта дарує моєму кузену свою знамениту зніяковілу усмішку, в якій відчувається певна загадковість. Вона виглядає дещо переляканою, немов олень, якого можна підкликати й нагодувати з руки, але один невірний рух — і він утече до лісу. Звісно, такий вигляд — мила брехня. Моя подруга не сором’язлива. Вона не чекає на ініціативу чоловіка. Як і я, вона належить королю Наваррському — мати прирекла служити йому нас обох.

Коли лунає музика, про мене майже забувають. Майже. Мати час від часу зиркає в мій бік, вочевидь міркуючи над тим, що зі мною трапилося, і над тим, чого від мене чекати в майбутньому. Похмуро обходячи залу, Генріх помічає її стеження й намагається триматися на відстані від мене. Під час одного з таких обходів я трохи піднімаю спідницю й кручу щиколоткою — красномовна підказка щодо моєї витівки. Навіть це не викликає усмішку на його обличчі.