Софі Перино - Дочка Медічі

— Пані, я старанно виконую свої обов’язки. Інакше я не виходила б заміж за вашого сина. Обов’язок доньки та сестри змусив мене погодитися на цей шлюб. Я не хвалюся цим — лише заспокоюю вас. Якщо я дам шлюбну обітницю як дружина принца Наваррського, я візьму на себе обов’язок дружини, і я не нехтуватиму їм. Обіцяю: я намагатимусь виявляти до нього повагу й доброту.

— Якщо?

Від неї ніщо не вкриється.

— Я мала на увазі «коли», пані.

— Дякую, дочко,— киває вона.

Жанна вдруге називає мене так. Цього разу звертання лунає цілком природно.

— Я благословляю ваш союз, адже боюсь, що не матиму нагоди зробити це на весіллі. Я не можу дати таке благословення з легким серцем: як і ви, я маю певні сумніви щодо вашого шлюбу, які, мабуть, розвіялися б із часом. На жаль, часу немає. Але ваша обіцянка дозволяє мені благословити вас без докорів сумління. Тепер ви вільні.

Я присідаю в реверансі, але Жанна цього не бачить. Вона заплющила очі. У передпокої я кажу матері, що королева Наваррська відпочиває. Ми сідлаємо коней надворі, аж тут чути плач. Вікно відчиняється, і з кімнати визирає канцлер нашої кузини.

— Ваша величносте,— каже він,— королева Наваррська померла.

— Я передам сумні новини його величності, і ми всі разом повернемося оплакувати її.

Чоловік киває і зачиняє вікно.

— Отже, дочко,— каже мати, підходячи до мене,— вам не доведеться чекати на корону,— вона й не думає приховувати своє задоволення.— Треба негайно їхати до вашого брата. Карл мусить взяти на себе сумний обов’язок сповістити вашого кузена про цю втрату. Якщо друзі принца, точніше, короля Наваррського захочуть його сповістити, вони можуть мчати дуже швидко. Було б непогано, якби Генріх де Бурбон подолав чималий шлях до Парижа, перш ніж отримає звістку,— ми не хочемо відкладати весілля через його горе.

они прибувають, немов чорні птахи з моїх дитячих кошмарів,— вісімсот вершників, жалобні мантії яких тріпоче вітер. Нам повідомляють про їхній в’їзд до міста задовго до того, як їх видно або чутно в Луврі. Однак більше не можна відкладати неминуче. Я мушу вийти й привітати чоловіка, за якого вийду заміж.

Попри неабиякі зусилля вбрати мене в яскраві кольори, я знаю, що моє обличчя — похмуре й невиразне, як вбрання мого кузена. Містяни теж невеселі. Інакше не можна пояснити, чому не чути гучних вітань навіть тоді, коли до нас долинає тупіт безлічі копит. Парижани не радіють моєму весіллю, і я люблю їх за це.

Перші гості в’їжджають до парадного двору. У Фобур-Сент-Антуан до свити мого кузена приєднався королівський кортеж із чотирьохсот осіб, тож вершників і коней не злічити. На чолі іде мій наречений у супроводі Алансона та Анжу. Неподалік від них я бачу мого Генріха. Його обличчя напружене від люті й болю. Страждання мого коханого посилюють мої власні страждання. Аби стримати сльози, я впираюсь руками в боки, дряпаючи нігтями шкіру.

Стоячи біля мене на сходах, мати наказує мені усміхатися, коли мої брати та мій кузен зупиняють коней. Я не підкоряюсь, тож вона обвиває рукою мій стан, і я відчуваю, як її нігті впиваються в моє тіло крізь важку тканину сукні, що змушує мене почуватися ще жахливіше в літню спеку.

Чоловік, який одружиться зі мною за місяць, схиляється в поклоні, навіть не відійшовши від свого коня.

— Ваші величності, ваша високосте.

Ані слова більше. Жодної промови, жодних заздалегідь приготовлених люб’язностей. Я не бачила мого кузена понад п’ять років. Коли ми зустрічалися востаннє, він справляв не надто приємне враження, і ніяких змін на краще я не помічаю і тепер. Його манери не вирізняються вишуканістю, комір сорочки перекручений.

Карл, який має напрочуд гарний вигляд у бездоганному блідо-рожевому камзолі з фіолетовими вкрапленнями, виступає вперед.

— Генріху, король Наваррський, ми раді вітати вас при нашому дворі. Ми родина, і незабаром наш зв’язок буде тіснішим, адже ми віддаємо вам руку нашої сестри. Будьте як удома, хай наша дружба й добра воля зміцнять мир між католиками й протестантами в усій Франції.

Адмірал Коліньї, який сидить на коні, має надзвичайно задоволений вигляд. Він і мати зіграли головну роль в укладанні мого шлюбу, але сумніваюсь, що хтось із них думав про мене — обох хвилював лише власний зиск.