Вєтров Олександр - На скрижалях історії

Яка незліченна безліч цих точечок, які світяться! Тисячі, мільярди їх кружляють, крутяться, несуться шалено скаженим галопом. У однієї з шумом і свистом виривається один сліпучо-яскравий сніп іскор, протанцьовує з незвичайною швидкістю якийсь фантастичний танець і мчить нагору, а знизу його наздоганяє вже інший, ще більший і яскравіший. І веселий рій, за ним ще й ще, і от цілий ряд їх зливається на мить в один великий потік синьо-рожевого полум'я й в шалених веселощах мчить у величезному, морозяному небі, щоб зразу ж згаснути там, залишивши після себе лише кіптяву й дим.

Батько починає чаклувати молотками. Як став до ковадла, то поки не зійде сім потів із молота, з місця не зрушить. Залізо немовби оживає в його могутніх, огрубілих, зчорнілих від незліченних опіків і синців натруджених руках.

Тріщить вугіль у горні. Міхи то гудуть і ревуть, то глухо сопуть рівним, хвилеподібним диханням якогось казкового чудовиська, яке ось-ось прокинеться й розкриє голодну пащу. Вихоплене з жару залізо, світиться ніби радіє від зустрічі з давнім знайомим, розсипається іскристим сміхом, весело й дзвінко виспівує, міниться ніжними переблисками. Обличчя батька забруднене сажею й осяяне полум'ям. Він схожий на справжнього казкового чаклуна.

Великими кліщами вихоплює з вогню довгу, добре розпечену смугу білої сталі, з якої бризкають навсібіч вогняні стріли, б'є по ній молотком, аж доки та не приймає потрібної йому форми й охоловши синіє, а потім чорніє.

Червоних іскор, що розлітаються увсебіч від розпеченого заліза, Іван боїться, бо якщо вони таки долітають до його десь оголеного тіла, то припікають нещадно. Ніяк не може втямити, зачаровано спостерігаючи за батьковою роботою, як це, нікчемний шмат розжареної штаби чи ще якоїсь залізяки, перетворюється під звичайними ударами на потрібні людям у господарстві найрізноманітніші речі: ножі, підкови, сапи, засуви, копачі тощо.

У кузні завжди людно. Інколи комусь із присутніх батько пропонує:

— Ану, ударь!

Той бере великого молота й разом із батьком б'є по розпеченому до червона шматку заліза. Молот із громом опускається, кувадло дзвенить, золотими зірочками розлітаються вогняні іскри на всі боки. Іван мружить очі, а коли батько б'є молотком по кувадлу, то той, у його руках, ніби хукає: «Хух, хух». Тоді Іван очі розплющує. Фартух у батька шкіряний, від іскор не горить.

Скільки пізніше в житті не зустрічав Іван ковалів, завжди помічав, як тільки ввійдуть вони вранці в кузню, так перш за все мазнуть себе під носом сажею... Знай, мов, хрещений люд, хто я такий є!

Щодня з рання мелодійний передзвін металу зустрічає селян біля кузні. Чимало їх сходиться сюди, хто з чим: тому рогача зробити, іншому сокиру чи ножа або невеличке свердельце.

Господарі часто приводять коней кувати, особливо взимку, і завжди пізно звечора або дуже рано. Мужики розсідаються хто-де й чадять махрою. Чого тільки тутечки не почуєш від них. Обговорюються всі сільські новини, переважно різні смішні теревені. А коли з'являються ще й «штатні балакуни», тоді вистачає всього й реготу, і страху, та й чого тільки захочеш. У Івана накопичується стільки вражень від почутого в кузні, що вистачає на цілий тиждень обмірковувати їх.

Якийсь хазяїн буває привезе нового воза окувати, тоді коваль дріб'язкові замовлення не виконує, залишає до наступного дня. Ця робота тяжка, аж пізно ввечері повертається батько до хати сильно зморений. Сажа на обличчі, на носі, під очима, на вухах. Після вмивання сідає вечеряти. На обох руках синіми шнурочками випинають натруджені жили, а рука, у якій він тримає велику дерев'яну ложку, потроху здригається.

Він середнього зросту, широкоплечий, має міцну шию, круглу голову з залисинами, високий лоб, сірі ласкаві очі. Носить змолоду невелику бороду й має схожість із царем Олександром III. На старість борода стала як лопата, а чуб кучерявився аж до самої смерті, хоч і білий із сивиною, такі ж і вуса. Носить батько матнисті широчезні штани з домашнього грубого полотна, пофарбовані щавлевим коренем, заправлені в чоботи, сорочку з пазухою на дві половини, вишиту візеруванням, теж заправлену в штани. Рукава широкі, закочені до ліктів. Він витирає ними піт із чола, а мама нарікає на те, як пере білизну. Узимку батько одягає коротенький кожушок і вигорівшу від гарячого горнила шапку.

Якось один господар привів жеребця підкувати. Батько, як і завжди, передню кінську ногу взяв собі між коліна й почав розчищати копито, прирівнюючи до підкови. Аж раптом жеребець зубами ухватив батька за плече. Миттєво батьків кулак опустився на кінську голову проміж вух. Жеребець так і окляк на передні ноги. Іван бачив це власними очима й повірив, що батьків кулак достатньо авторитетно впливає на кінські мізки.