Вєтров Олександр - На скрижалях історії

— Закінчується сезон, повертаються додому вкрай стомлені й виснажені нелегкими дорогами чумацькі валки, а нам назустріч журавлиний ключ у небі, — веде далі розповідь дід Андрій, — і така сама в них журавлина пісня, а в чумака тепер на серці радість, скоро буде вдома, тож і пісні веселіші.

До снігу чимдуж намагаємося повернутися під рідну стріху. Іноді буває, що деякі чумаки, які припізнилися чи десь замешкалися, зимують у козацьких поселеннях — зимівниках. Жде чумака не діждеться чорноока любляча дружина: уже й біла тонка сорочка готова, і китайкові штани, і повний шаплик зігрітої води для купання, настояної барвінком, васильками й запашним чебрецем, і білі м'які подушки, і теплий-претеплий листник, і сама, повна невгамованої пристрасті, давно вже жданим і бажаним марить уві сні. А його нема та й нема! Чи воли похворіли, чи вози не насправі! Коли це ввечері: «Тпру!»...

Зупинилися воли. Заскрипіли ворота: «Гей-гей!»... Помаленьку вози цокотять, заставляють двір. Повернувся нарешті чумак із далекої дороги, а вдома добре й затишно, живи собі спокійно, поживай. Але лине час, і оселяється в ньому неспокій — пора в дорогу! Серце кличе в нову мандрівку, і з цим нічого не вдієш. Адже чумак, не скільки професія, це — спосіб життя й існування.

Хутір Зіньківка, де живе дід Андрій, далеко від центру села, а внуки живуть на другім його кінці. До нього йти їм, малим, далеченько, верст чотири, тож самих їх не відпускають. Ходить малий Іван туди з мамою в свята.

Дідовий город круто спускається до панського ставу. Над ним уранці стелиться туман, розтікається сивими пасмами по зелених левадах, що лисніють нанизу, остуджуючи розпарене за день повітря. На березі розлогі плакучі верби нахиляються над водою. По той бік ставу густі лози стеляться дрібнолистим гіллям на вітер і опускають його вниз, до ставка. Берег із дідової садиби, заріс очеретами, татарським зіллям і осокою.

Іван із дідом сідають на густий підотавок під кущем калини, у холодочку. Старий дістає з-за халяви сопілку, яка завжди при ньому, побувала з ним і в Криму, і на Дону. Співає сопілка про чумацькі довгі шляхи, неозорі українські степи, різні пригоди в дорозі. Дід має близькі стосунки з природою, усі явища тлумачить по-своєму. Боготворить сонце, приказує:

— Воно зігріває мою земельку, яку я власноруч засіваю зерном. До сонця тягнуться зелені паростки на моїй ниві, під ним вони перетворяться на хлібні колоски.

Звертається до сонця зі святими словами, коли збирається помолитися, не маючи при цьому ікони чи хреста. Півня вважає символом сонця й охоронцем житла від нечистої сили, говорить, як у рот кладе:

— Своєю ранковою піснею півень сповіщає про перемогу світла над силами зла, представників нечисті пізнає запросто: якщо чомусь заспіває до півночі, значить узрів чорта й хоче його прогнати. Перше «ку-ку-ріку» лунає о першій годині ночі, наступне — о другій, а втретє півень кричить о четвертій ранку. У селі пекти хліб і доїти корів зазвичай починають після других півнів, а разом із третіми — уся Вербівка вже на ногах і приступає до порання.

Від спілкування з природою дід отримує велику насолоду, а вона йому за те віддячує. Він уміє бачити вухом, слухати — оком. Із величезного свого життєвого досвіду дід багато чого знає й приповідає:

— У рослин ритм цвітіння, а у птахів спів збігаються з певним часом доби. О другій годині ночі лунає чарівна пісня солов'я, о третій дивно співає жайворонок, можна почути кування зозулі, прокидаються перепели, о четвертій звучить спів зяблика, пробуджуються квіти лучного козельця, о п'ятій свої квіти розкривають мак і осот городній і, нарешті, о шостій годині починають цвірінькати горобці. Щоб віддати пилок і нектар, квіти розкриваються саме тоді, коли до них прилітають бджоли, джмелі, оси, мухи й метелики. З настанням темряви починається нічне життя метеликів-опилювачів.

На ставу в очеретах птаство співає свої пісні, очеретянка хвалиться діду про те, що в річці є раки, карасі, линки, плітка.

У комишах бухкає низьким басом водяний бугай. Іванові він здається велетенським пузирем із довгим носом і з величезними червоними очима. Він таки побоюється його й питає діда:

— А той бугай не вилізе до нас на берег?

Дід сміючись відповідає:

— Його нема чого боятися, бо то є невеличка сіра чапля, яка сидить на очереті, засовує ніс у воду — і гуде. Кожна велика й мала пташка, має свою мову й коли щебече або співає, то вона розмовляє. — І вповідує далі: