Володимир Єрмоленко - Ловець океану. Історія Одіссея

— Двадцять довгих років Одіссей блукав світом, блукав цим морем, у якому так легко знайти шлях додому.

Кажуть, що море нескінченне, що межа його завжди тоне в горизонті та зливається з небом.

Це неправда.

Наше море мале й тендітне, наповнене краплями тверді, сузір’ями островів. Мій батько був мореплавець, він часто показував мені карти, по яких він завжди знаходив шлях додому. І я бачила синю тканину, на якій камінцями були розкидані острови — землі царів.

У нашому морі легко знайти шлях, у ньому складно загубитися. Нескінченність — це брехня, Діонісе.

Двадцять років я не бачила його. Двадцять років — це десять і десять, правда?

Десять років він воював, я знаю. Десять років він бився у Трої. Я так і не зрозуміла, за що саме. За щастя свого друга, Менелая? За красу його дружини, Гелени? За бажання своєї богині, Афіни?

Ну гаразд, десять років він воював.

Але куди він подів іще десять років? Які боги вкрали їх у тебе, Одіссею, в якому підземеллі ти їх залишив?

Я ходила до жриці Аполлона. Вона розповіла мені про Трою, про Сциллу і Харибду, про безжального Посейдона, про Еола та про його воїнів.

Гордість огорнула моє серце, гордість від того, що я чекаю на цього чоловіка. Я готова була чекати ще.

Але потім я пішла до жриці Посейдона. Вона розповіла мені про Цирцею, Каліпсо і Навсикаю. Про те, що Одіссей пізнав кохання цих жінок. Про те, що він був у їхніх обіймах, що проникав у їхні тіла, що говорив їм речі, які говорив мені — а можливо й ті, яких він мені ніколи не говорив.

Ненависть проникла в моє серце. Ненависть від того, що він не прагнув повернутися до мене. І тоді я зрозуміла, що не можу чекати далі. Що я маю піти, зникнути, сховатися під землю, знайти свою порожнечу. А потім знайти того, хто утішить мене.

Біль наповнює мої груди холодним озером, коли я розумію, що Одіссей міг кохати іншу жінку. І що він міг кохати її по-іншому.

Він не мчав до мене, він не долав перепон, не молив богів, щоб дістатися Ітаки, він давав себе ошукати, він хотів красивих примар, — але тільки не мене.

Твій дім там, де тобі тепло, де є ніжне дихання поруч, де ніжна рука торкається твоєї шиї і де ти прокидаєшся поруч із тим, кого впізнаєш на дотик. Він знаходив собі це щастя, — і він не прагнув іншого.

Чекання — це амфора, в яку ти набираєш воду; ти можеш лити довго, поки в ній залишається місце, поки в ній іще є хоча би трохи порожнечі. Але настає мить, коли амфора наповнюється до краєчка, і тоді кожна нова крапля стає зайвою.

Ти терпиш, довго, днями та ночами, ранками та вечорами, але настає мить, коли ти вже не можеш терпіти. Коли ти більше не можеш дивитися на горизонт. Коли ти більше не можеш дивитися на море. Коли ти повертаєшся до нього спиною.

Діонісе, скажи мені — в якому підземеллі він сховав ті інші десять років?

— У моєму серці порожньо. Велика чорна печера в ньому, де зникають думки, де зникають почуття — як рибацькі човни у глибині океану. Ти розумієш мене?

Діоніс стояв позаду неї, між нею і морем. Сонце спускалося йому на маківку і занурювалося в його волосся.

— Хіба боги можуть зрозуміти біль смертних? — запитала Пенелопа. — Смертні зіткані з болю, все їхнє життя — розчарування, бо їхні бажання ніколи по-справжньому не здійснюються.

З моря до них летіла біла чайка, Діоніс простягнув праву руку, і вона сіла просто на його лікоть.

— Як ти думаєш, хто щасливіший, птахи чи люди? — запитав він у Пенелопи.

— Птахи.

— Чому?

— Бо вони мають те, що хочуть.

Діоніс заплющив очі, підняв голову до неба, повернув голову до чайки, розплющив очі та заговорив із нею.

— А ти як думаєш, хто щасливіший, птахи чи люди?

— Люди, — відповіла чайка.

— Чому? — запитав Діоніс.

— Бо вони хочуть те, чого не мають.

— У чому ж щастя — хотіти те, чого не маєш?

— Коли дуже хочеш чогось, стаєш схожий на бога. Ти створюєш те, чого немає. І нове життя народжується у твоїх руках.

Діоніс усміхнувся.

— Вона занадто розумна як на чайку, — сказала Пенелопа.

— Чайки зі мною — не просто чайки.

Діоніс стояв, розвівши руки широко, і білі чайки стали сідати на нього одна за одною, на його руки, на його плечі, на його маківку, на його ноги, чіплятися за його одяг та за його коліна. Скоро він став схожий на скелю, обліплену птахами. Потім різко скинув руки вгору, і чайки злетіли в повітря.

— Мойра посилає нам порожнечу для того, щоб ми наповнили її чимось новим. Тільки той, хто відв’язався, здатен прив’язати себе. Тільки той, хто відчув порожнечу, може відчути повноту. Готуйся до повноти, Пенелопо. Готуйся до водоспаду.