Вони летіли над островом, вони летіли над морем, вони дивилися вниз і сміялися, сміялися з цієї радості, бачити так багато, бачити землю і море, охоплювати оком те, чого ти ніколи не пройдеш ногами, чого ти ніколи не побачиш із землі.
Еос підіймалася з-за горизонту, фарбуючи море в червоне та рожеве, а потім у жовте, в потім у біле.
— Куди ми летимо, Діонісе?
— До тебе.
— Куди до мене?
— На Ітаку.
— Хіба я щось там забула?
— Не знаю. Це знаєш тільки ти.
Пенелопа навчалася мистецтва літати, мистецтва бути легкою, бути невагомою, мистецтва бути вразливою перед подихом вітру і не мати страху перед висотою.
Вона побачить Ітаку знову, але цього разу згори, з неба. Вона ніколи не бачила її такою, вона бачила її тільки зсередини, і лише одного разу з моря, одного-єдиного разу, під час їхньої подорожі з Одіссеєм. Тоді він ставав на борт корабля, брав її на руки і стрибав униз, у тепле море, не відпускаючи її навіть під водою, рухаючись самими ногами, він випливав на поверхню і лише там розплітав свої обійми.
Тепер вона дивилася на Ітаку згори, вона знову з чоловіком, із чоловіком-богом, який заплітав свою бороду в коси, який давав їй повноту, який обіймав її душу, не торкаючись її.
Вони кружляли над берегом, як дві чайки, огорнуті в хмари, тихі та непомітні.
Жінка з золотим волоссям стояла на березі і дивилася на море. Її плечі тремтіли, з її очей текли сльози. Вона опустилася на коліна й обійняла обличчя руками.
— Хто ця жінка, Пенелопо?
— Це я.
Вітер гладив її волосся, плутав її пасма, занурював у них свої невидимі руки.
— Це я минулої весни.
— Але чому вона плаче? — спитав Діоніс.
— Вона тужить за чоловіком.
— Що ще вона робить?
— Нічого.
— Хіба туга може заповнити життя?
— Може.
— Хіба вона може дати щастя?
— Може.
Діоніс мовчав і слухав її.
— Бо туга є чесність, — казала Пенелопа. — Коли тужиш за кимось, кого кохаєш, в тобі багато болю, але і багато чесності теж. І це також щастя, щастя чесності, щастя болю, неминучого болю. Ти можеш бути щасливий від нещастя, коли розумієш, що воно невідворотне.
— Але чому ти вже не там? Чому ти пішла звідти? Чому ти прийшла до мене?
— Тому що приходить час, коли туга стає хижаком. І тоді вона пожирає життя інших. Вона пожирає життя твоєї душі. Туга не може бути нескінченною. Ти не можеш чекати нескінченно.
— Це і була твоя порожнеча?
— Спочатку це була моя повнота. Туга стала моєю супутницею, моїм другом. Я жила завдяки їй. Я жила нею. Але потім вона стала жити мною. Вона стала жити моїм життям, вона забирала мене у себе самої. Тоді повнота стала порожнечею. Вона вичавлювала з мене моє життя. І я вирішила втекти.
— Що ти відчуваєш зараз, Пенелопо?
— Знання. Я відчуваю знання, воно входить у мене, в моє тіло і в мою свідомість, з ясністю сонця. Я бачу себе, тодішню і нинішню, з ясністю сонця.
Діоніс уважно дивився на неї.
— Бо лише тоді ти себе розумієш повністю, коли дивишся на себе ззовні, — казала Пенелопа. — Ззовні, і згори теж. Лише тоді ти розумієш себе, коли бог дивиться на тебе. Коли ти дивишся на себе очима цього бога.
* * *
Він її не торкався.
Він говорив із нею, він слухав її, але не торкався її. Між ними було багато тепла, але це не було тепло шкіри, це не було тепло тіла.
Душа Пенелопи прокидалася в ній, як після тривалого полону, після глибокої ями, холодної ями очікування. Вона знаходила саму себе, маленьку рослину, колись прив’язану до лінії горизонту. Її насолодою ставала свобода, солодким ставало її відлучення від світу і від усіх, від чекання і від кохання.
Сила входила в неї, тонка і гостра сила, як ріка у своїх початках, і вона відчувала, що ця ріка набиратиме вод, багатих і потужних, і плистиме, куди захоче.
Сила входила в неї.
І лише тоді вона дозволила собі знову впустити в себе думки про Одіссея. Тільки тоді вона могла з ними залишитися віч-на-віч, не ризикуючи, що це її знищить, розчавить, що вона загине в урагані пам’яті про нього.
Бо пам’ять є звіром, і відчай — його гострими пазурами, бо пам’ять є птахом, і відчай — його кігтями, бо пам’ять є змієм, і відчай — його кільцями і його отрутою.
Тільки тепер, коли з нею була сила, їй не потрібно будувати стіни в своєму серці, тільки тепер вона могла подивитися в очі Одіссею, в очі своєму минулому щастю, що його ніколи не можна повернути.
Тільки тепер вона могла сказати, що може собі дозволити подивитися на нього ще раз. Подивитися на нього зі спокоєм та миром, із яким море дивиться на смертних.
Читать дальше