Володимир Єрмоленко - Ловець океану. Історія Одіссея

Так казав Діоніс.

Це була печера на березі, темна печера з великим просвітом нагорі, крізь який падало сонце, крізь який її наповнювала спека.

Сюди Діоніс привів Пенелопу.

— Зроби так, як я попрошу, — казав він, — зроби все так, як я попрошу.

Вона мовчала, слова крутилися в її голові, в її душі, але жодне з них не могло вилетіти назовні. Пенелопа відчувала, що він готує для неї щось особливе.

— Три дні та дві ночі ти проведеш тут, — сказав Діоніс. — Ти не матимеш води, ти не матимеш їжі. Сонце падатиме згори, крізь той великий просвіт над твоєю головою. Прийми його нещадність і жорстокість, прийми її з силою, що є в тобі. Спрага душитиме тебе, як пустельна змія, але спробуй прийняти цей жар повністю, без докору. Хай терпіння буде твоїм супутником.

Так сказав Діоніс. Після цього він покинув її.

Сонце сходило рано, його жорстоке проміння падало крізь великий просвіт нагорі. У печері було порожньо, ніхто не приходив до неї, ніхто не говорив із нею. Самотність була її супутником, самотність і трохи терпіння.

На другий день терпіння майже не стало. Вона підіймала голову і кликала Діоніса. Я втомилася, кричала вона, я більше так не можу, порожнеча і спека з’їдають мене.

Будь смілива, відповідав його голос. Май терпіння, лунали його слова. Скоро легкість прийде до тебе.

Спрага виїдала її губи, сухе повітря роз’їдало її піднебіння, вона втрачала сили, Діонісе, дай мені пити, я так більше не можу, я більше так не можу, дай мені пити, будь ласка, зжалься наді мною.

Хай твоя сила дасть тобі спокій, відповідав його голос.

І вже тоді, коли їй здавалося, що далі терпіти несила, сонце послаблювало свій жар, тінь падала у печеру, а з тінню прохолода, а з прохолодою полегшення.

Ще трохи, Пенелопо, ще зовсім трохи, промовляв голос.

Третього дня вона вже лежала без сил. Сонце було нещадне, воно випалювало печеру, воно висмоктувало з неї залишки її рідин, залишки її життя.

Раніше вона намагалася більше дивитися в небо, мружачись від яскравого світла; час від часу птахи пролітали між хмарами, сідали на краєчок просвіту і дивилися вниз. Але цього дня навіть птахів не було.

Печера була її душею, спаленою довгим чеканням на Одіссея, випеченою сонцем, виїденою сухотою. Не було більше жодної надії, не було де шукати спасіння.

Діонісе, немає де більше шукати надії, казала вона, навіщо ти покинув мене, боже.

Раптом маленька краплинка впала на її чоло. Потім іще одна. Потім іще кілька впали на її руки. Потім велика крапля впала на її маківку. Потім на неї почала струменіти вода, чиста і прозора.

Вона підставила під неї руки, почала пити, її пустеля нарешті вбирала в себе дощ. Струминка збільшувалася, вона була вже з палець завширшки, а потім — як три пальці, а потім — як долоня, а потім — як лікоть, а потім — як її тіло.

Потужний чистий водоспад бив згори, з того просвіту, звідки раніше палило сонце, з того самого прорубу, звідки перед тим лилися її тортури, звідки йшов її відчай — тепер звідти била вода, прозора прохолодна вода, звідти била її радість. Водоспад омивав її втомлене тіло, робив її твердість м’якою, змивав затверділе каміння з її шкіри і з її серця, вона стояла під ним, вона омивалася ним, вона купалася в ньому, вона ставала нова у ньому.

Це була не просто вода, це було щось особливе, це була вода з запахом винограду, це була ріка з присмаком вина, це була ріка життя.

— Це ти, Діонісе? — засміялася Пенелопа. — Це ти, ти став водою, ти став водоспадом, це справді ти? — кричала вона.

Течією відповіла вода, шумом і шепотом відповіла вода, ти дочекалася цього, ти дочекалася цієї свіжості, цього струму, цього водоспаду.

Порожнеча твоя відступила, твердість твоя відступила. Пий, Пенелопо, пий, скільки захочеш.

Минуло кілька днів, і Діоніс відвів Пенелопу на берег ріки.

— Це ще одне твоє випробування? — засміялася вона. Він не відповів, лише м’яко подивився на неї і взяв її за руку.

— Перепливи цю річку, — заговорив він, — але пам’ятай: течія тут швидка, вода оманлива. Річка хитрує зі смертними, і хитрість її смертельна. Вона грається з тими, хто виступає проти неї.

Найбільша небезпека там, де її не чекаєш. Найбільше загрожує той, кого не помічаєш.

Поволі почала Пенелопа входити в річку, поволі тіло її звикало до холоду. Вона занурювалася у воду, обережно, ніби вростаючи в нове тіло, більше та безумніше.

Нарешті вона попливла. Течія відносила її ліворуч, але плисти було нескладно, хіба це випробування, думала вона, хіба немає нічого простішого за це випробування, думала вона.