Володимир Єрмоленко - Ловець океану. Історія Одіссея

Я хотіла текти, як ріка, я хотіла, щоб моя душа виливалася кров’ю в море, що мене вигодувало і яке я так любила. Я хотіла стати морем, я хотіла, щоб море стало мною. Я хотіла, щоби море стало багряне від моєї крові і щоб ці червоні барви дісталися Тесеєвого корабля, піднялися його кормою, торкнулися щогли, злетіли до вітрил. Я хотіла, щоб його чорні вітрила стали червоні, мов кров.

Крізь сон я відчула, що хтось торкнувся мого зап’ястка. Я розплющила очі. Крик вирвався з мене.

Переді мною стояв чоловік, він підніс мою руку до своїх губ. Він стояв спиною до сонця, я бачила тільки його силует у сонячних променях, схожий на силуети богів із палацу Міноса, мого батька. Чоловік торкнувся губами мого зап’ястка, тримав його довго, і мені здавалося, що він повільно п’є мою кров. Потім він нахилився до мене і поцілував мене в чоло. Я пам’ятаю його запах, це був запах винограду.

Він глибоко вдихнув і простягнув свою руку до мого обличчя. Поміж пальцями, великим і вказівним, була ягідка винограду, чоловік торкнувся нею моїх губ і легко провів по них. Випий мене, сказав він. Він розчавив ягідку пальцями, і холодний сік потік моїми вустами, підборіддям, торкнувся шиї, зупинився на ключиці. Випий мене, сказав він. Я ледь розтулила губи, краплинки соку потекли крізь них. Він був солодкий, о боже, який він був солодкий.

Я заплющила очі і знову поринула в глибокий сон. Я відчувала, як чоловік, який пахнув виноградом, провів пальцями по моїх очах, торкнувся щік і змішав моє дихання зі своїм.

Чи багато часу потрібно, щоб змінити життя? Чи багато часу потрібно, щоб забути горе?

Мій сон був глибокий і довгий. Коли він нарешті покинув мене, я довго не могла поворухнутися, мені здавалося, що я в іншому світі, з іншим серцем, з іншою шкірою. Звестися було складно. Тіло не слухалося мене.

Я подивилася ліворуч і праворуч, я підвелася на ліктях, я вдихнула повітря, що здалося мені теплішим, ніж зазвичай. Кімната, в якій я опинилася, була простора, вікна виходили на море та кипарисовий гай.

Море обіймало берег, немов кохану істоту, притулялося до нього, пестило його, огортало його, питалося в нього дозволу бути поруч.

Чи багато часу потрібно, щоб забути горе? Можливо, ціле життя. Але інколи ти розумієш, що прямуєш до зцілення. Зачиніть вікна моєї душі, боги-охоронці, залатайте всі щілини, закладіть усі двері, крізь які страждання продирається в мою душу. Тесею, я ще пам’ятаю тебе. Я ще кохаю тебе, я ще ненавиджу тебе. Але поглядом своїм уже не шукаю обрію, не шукаю твоїх чорних вітрил, не сподіваюся їх побачити і заплакати від щастя. Біль іще гризе моє серце, ще залишає шрами на моїй пам’яті. Але я відпустила тебе.

Скільки часу я була вві сні? Мовчазна служниця, яка принесла мені води і сиру, посміхнулася у відповідь, але не відповіла.

У мідниці з водою ковзнуло моє відображення. Я поглянула в свої очі, що тремтіли на водній поверхні. Я все в них зрозуміла.

Я спала довго, можливо цілий рік. Мені хотілося, щоби сон мій тривав дев’ять місяців, як сон дитини в лоні матері. Моє горе відійшло, немов води в жінки, яка готова виплеснути з себе нове життя. У мені народилося щось інше. Що це? Я зрозумію, коли воно підросте.

Чоловік зайшов до мене, коли сонце занурювалося в море. Він нахилився й поцілував мене в чоло. Солодкий запах винограду огорнув мене.

Сам Посейдон, напевно, подарував йому блакитні очі. Чоловік мав бороду, м’яку та чорну, вона лоскотала обличчя, коли він цілував мене. Він усміхався широко, всі його зуби були білі — такі білі, що я побачила би їх у темряві. Їх йому теж, мабуть, подарував Посейдон.

Його звати Діоніс. Ніколи я не чула цього імені. Я син Зевса, сказав він тихо. Я посміхнулася, але не повірила.

Кожного разу, коли він заходив у кімнату, мене наповнював його запах.

Знаєш, казав він, тільки сліпі прагнуть позбутися свого горя, зарити його глибоко в землю, спалити його на вогнищі. Мудрі беруть своє горе та перетворюють його на світло. Вони роблять із міді золото. Орел, який завдавав їм ран, тепер несе їх у небеса. Рани роблять наші душі чутливими. Вони розчиняють наші серця навстіж, як вікна. Вони впускають у серце свіжий вітер.

Бережи пам’ять про свій біль. Щастя — розуміти, що ти зійшов на гору життя і що це було важко. Щастя — розуміти, що ти зробив те, що було важко.

Так казав Діоніс.

Учора він учинив дивну річ.

Я давно чекала від нього чогось нового, я давно розуміла, що його відвідування — це якась вступна пісня, перший танець, приготування до чогось іншого. Мені велось добре на цьому острові, де був лише він — і моє майбутнє. Де не було минулого.