Володимир Єрмоленко - Ловець океану. Історія Одіссея

Але від болю цього буде мені солодко.

Минула лише ніч після того, як я надіслала йому цього листа, — і він покликав мене до себе. Вся його злість минула. Вона розтанула від надії бути володарем.

Ми зустрінемося відразу, як увійдемо в лабіринт, — відповіла я йому, — за першим поворотом, я візьму з собою клубок із нитками, який ти розкручуватимеш, коли ми рухатимемось углиб палацу, до твоєї спальні — бо я маю повернутися вночі до вівтаря Семели, богині-місяця, я її служниця, і цей клубок мені допоможе знайти шлях назад. Гаразд, погодився він.

Гаразд, сказала я собі. Тільки нитка мені потрібна не для того, щоб знайти шлях назад, Мінотавре. Нитка мені потрібна для того, щоб Тесей знайшов шлях до тебе.

Він і справді зустрів мене відразу за входом у лабіринт, за першим поворотом. Схопив мене своїми сильними руками, притулився губами до мого обличчя, так сильно, що я відчула запах його шкіри.

Я легко відсторонила його від себе, не зараз, дістаньмося твого покою, будь ласка, я хочу, щоб усе було неспішно.

Я взяла клубочок із нитками, почала його розкручувати, прив’язала нитку до колони просто перед входом, і ми пішли вперед.

Я ніколи тут не була, мало хто мав доступ до його лігва, він водив сюди своїх жінок, але кожну не більше кількох разів, щоб вони не запам’ятали дороги до нього. Часом він зав’язував їм очі, казали вони. Більше вони нічого не розповідали.

Ми йшли вглиб лабіринту, і я тремтіла зо страху, мої руки і ноги трусилися від хвилювання, я ледь не втрачала рівноваги.

Час від часу Мінотавр зупинявся, грубо притискав мене до стіни, торкався своєю шкірою моєї. Не зараз, тільки не зараз, шепотіла я. Я досі боюся тебе, казала я. Я ще не знаю тебе, говорила я.

Він грубо сміявся, брав мене за руку, і ми йшли далі. Я знала, що Тесей уже тут, що він прямує за нами, що він дихає нам услід, що він не покине мене.

Нарешті ми вийшли до просторої зали. Посеред неї стояло кілька колон, великий важкий стіл, а вглибині — велике ліжко. Він підвів мене до нього, відвів мої руки назад і зв’язав їх ременем у мене за спиною. Він узяв мене пальцями за обидві щоки і подивився на мене впритул. Тільки тоді я вперше помітила, що він справді мав очі бика. Великі, вирячкуваті, темні очі бика. Якась дикість була в них, якась упевнена сила і влада була в них, але мало в них було людського, дуже мало.

Він зав’язав мені очі хусткою. Потім став знімати з мене одяг. Торкатися мого тіла своїми руками. Кожен дотик обпалював мене, мені було страшно, мені було гірко й ненависно. Де ти, Тесею, думала я, де ти, плакала я.

Мінотавр торкався пальцями моїх губ і намагався один із них проштовхнути всередину. Я відверталася, я міцно зціпила зуби. Він знову взяв мене за щоки, але вже міцніше, і сказав щось грубе. Я вже не чула його. Сльози котилися з моїх очей, я впала на підлогу, не пам’ятаючи себе.

Прийшла я до тями від сильного протяжного реву.

А потім був глухий удар — немов щось важке впало на підлогу.

А потім я відчула дотик рук до свого обличчя. Коли пов’язка спала, я побачила перед собою Тесея. Він дивився на мене спокійно та зосереджено. Він міг бачити мене всю, без одягу, без захисту, і я не могла цього погляду витримати. Я заплющила очі й заплакала.

Він відв’язав мене і обійняв. Я притулилася до нього всім тілом і плакала, не зупиняючись.

Він накинув на мене туніку і почав виводити з зали. Краєм ока я побачила біля ліжка тіло Мінотавра. У калюжі крові, сильне та м’язисте, тіло цього чоловіка-бика, без голови.

Що можеш ти відчути до чоловіка, який урятував тебе? Що ти відчуваєш до того, хто прийшов до тебе з того світу, з-поза меж твого туману, з-поза меж темряви та сум’яття?

Я досі пам’ятаю погляд Тесея, спокійний і зосереджений, коли він дивився на мене, знявши хустку з моїх очей. Це були очі спасителя, це були очі вбивці.

Що ти відчуваєш до чоловіка, який урятував тебе? Сильну любов, майже релігійне захоплення. Тобі здається, що твій рятівник — сам бог. Тобі здається, що тепер він не відступиться, що тепер він завжди буде з тобою. Хіба ти не зв’язуєш себе назавжди з істотою, яку врятував, думала я? Хіба ти не рятуєш життя для того, щоб обійняти його, обплести себе навколо нього, триматися за нього до кінця?

Не вір йому, казали мені його чоловіки і його жінки, його друзі та його раби. Але як я могла не вірити тому, хто взяв моє життя у свої долоні та виніс його з того світу, як обпалене дерево з вогнища?