Володимир Єрмоленко - Ловець океану. Історія Одіссея

Скажи мені одну річ, Тиресію. Пенелопа, моя дружина, не прийняла мене після двадцяти років відсутності. Я чекав її на березі п’ять місяців і шість днів. Я шукав її в інших землях, я питав жерців і царів, я молив богів, щоб вона з’явилася біля мене. Я приніс двадцять три жертви. Що сталося з нею, Тиресію? Як я можу її повернути?

— Пенелопа втомилася чекати, Одіссею. Настає мить, коли крапля, що падає в амфору, наповнену по вінця водою, перевертає її.

Жерці Посейдона розповіли їй про Цирцею, Навсикаю та Каліпсо. Вона зрозуміла, що чекати немає сенсу. Чи має вона чекати на чоловіка, який віддав частину себе іншим жінкам? Чи має вона чекати на чоловіка, який належить їй тільки однією рукою, тільки одним оком, тільки однією частиною свого серця? Все або нічого, сказала собі Пенелопа. Ти не зміг віддати їй усе. Тому ти не матимеш нічого.

— Вона знайшла собі іншого?

— Так, Одіссею. Але це не смертний.

— Хто ж він?

— Це бог. Щоб повернути Пенелопу, тобі треба вступити в бій із богом.

Його звати Діоніс.

Розповісти вам історію про Діоніса? Ви справді цього хочете?

Ви хочете солодкого чи гіркого? Ви хочете темряви чи світла? Ви хочете радості чи болю?

Але ж ви знаєте, хто він, правда?

Діоніс — це найсолодший бог, який коли-небудь ходив цією землею. Зачаруватися ним легко, звільнитися від нього неможливо. Кличте його лише тоді, коли відчай торкнувся вашого серця. Коли відчай став вростати у ваше тіло, коли він знищив ваші сади, коли тіло вже не може пити, а душа не може мріяти. Коли серце ваше не хоче битися далі, а легені не хочуть впускати в себе повітря. Він звільнить вас, він дасть вам нове життя. Але ви станете його полонянкою.

Так, бо свобода гірка. І якщо ви хочете щастя, ви обираєте полон. Солодкий полон.

Мене, Аріадну, доньку Міноса, царя Криту, Діоніс врятував від Тесея.

Пенелопу він урятував від Одіссея.

Тесей, Одіссей — вони схожі між собою, навіть іменами. Воїни, герої, мерзотники. Чоловіки, яких ти кохаєш і яких ти ненавидиш.

Любов і ненависть часом не відрізнити одну від одної. Вони дві близнючки, які зрослися серцями.

Тесей подарував мені кохання, подарував мені біль, подарував мені відчай. Я мала би померти після того, як він покинув мене.

Якщо треба обирати між смертю й життям без коханого, я обираю щось третє. А ви?

Кохання завжди закінчується гіркотою. Починається солодко, закінчується гірко.

Коли я вперше побачила його, він був моєю надією. Надією на звільнення.

Спочатку воїн вас рятує від монстра. А потім сам стає монстром. Спочатку герой вас рятує від мерзотника. А потім сам стає мерзотником.

Отже, Тесей. Слухайте.

Я одразу зрозуміла, хто він. Чоловік стояв на палубі корабля, що наближався до берега Криту, а я вже знала, що він принесе мені горе.

Він був серед тих, кого Афіни присилали щороку як жертву моєму братові, Мінотавру. Тих, кого мають закинути в темряву Лабіринту, що в ньому є лише вхід і немає виходу, у якому є тільки страх і немає надії. Мінотавр розірве їх там, один за одним, серце за серцем, тіло за тілом.

Сім юних афінських дівчат, сім юних афінських юнаків. Тесей був серед них.

Першої ж ночі після його прибуття всі мені шепотіли: не вір йому, Аріадно.

Я говорила з афінянами з його великого корабля. Я говорила з його воїнами, я говорила з жінками, яких він кохав, я говорила з чоловіками, яких він перевдягнув на жінок, щоб увести в оману Міноса, мого батька.

Його шанували, його любили, його ненавиділи, але всі мені казали: не вір йому, Аріадно.

Тесею ніхто не вірить. Навіть боги.

Я знала, що він принесе мені горе. Він принесе його своїм щитом, своїм гострим мечем, своїм поглядом, своєю усмішкою. Його обличчя — як крейда, його руки — як змії, його шкіра товстіша за його панцир.

Я знала, що він знищить мене.

Але краще померти у відчаї, ніж жити у відчаї. Ліпше згоріти у небі, ніж згнити в землі.

Тільки Тесей уб’є Мінотавра.

Тільки цей афінський герой і мерзотник уб’є мого Мінотавра.

Кажуть, Мінотавр — це чоловік із головою бика.

Я чую це знову і знову, я йду до моря, підіймаю голову до неба і мене трусить від сміху.

Коли люди не знають, вони вигадують. Мені вигадувати немає сенсу. Я знаю правду.

Так, він схожий на бика, але гнівом, а не обличчям. Серцем, а не тілом. Поглядом, а не ревом.

Був час, коли я кохала цього чоловіка із голосом лева, із поглядом Зевса, із рукою Посейдона. Він був братом моїм, він був коханцем моїм. Носив браслети з волової шкіри. Мав товсті зап’ястки і широкі коліна. Він подобався одним жінкам, він лякав інших. Перших він робив своїми коханками. Других він робив своїми рабинями, служницями Семели, богині місяця.