Еллен Марі Вайсман - Сливове дерево

— Давай я підігрію.

Потай вона сподівалася витягти мамцю до кухні й розпитати про все.

— Nein, danke, — відповіла та, забираючи в доньки таріль. — Гадаю, вони ще теплі.

Вона підчепила виделкою одну ковбаску й вигребла рештки цибулі до своєї тарілки. На мамчиному обличчі гіркий смуток боровся з марним намаганням усміхатись до своєї родини.

— Складно було? — тихенько запитала в неї бабуся.

— Ні, у гера Бауермана виникли труднощі з оформленням чеків для нас, от і все, — відказала мамця. — А фрау Бауерман залишилась сама, усі слуги, крім трьох, звільнилися. Вона попросила зробити для неї списки всього, що є на горищі та в коморі. Це відібрало більше часу, ніж я розраховувала.

Нарешті, вона подивилася в очі Крістін.

— Ісаак теж був удома, — сказала мама. — Він допомагав батькові розбирати папери, принесені з контори.

— Ти з ним говорила? — не втерпіла Крістін.

Мати вже розтулила рота, щоб відповісти, та до кімнати увійшов батько, й вона, наколовши на виделку шматочок м'яса, почала їсти.

Тато присів поруч. Його лице пашіло, а плечі зсутулились у розпачі.

— Якби інші партії не були такі заклопотані ворожнечею проміж себе, коли б країна не була в такій глибокій економічній ямі, всього цього безладу також не було б! — вигукнув він. — Гінденбург — занадто старий і безвільний, аби очолити боротьбу, інакше б він ніколи не призначив канцлером Гітлера. Люди не обирали того божевільного! Тепер він заарештував або повбивав усіх опозиціонерів і торгує націонал-соціалістичними ідеалами, як священики релігією. Ти не запитуй, а мовчки виконуй накази, інакше тебе просто знищать!

Він так грюкнув кулаком по стільниці, що всі аж підскочили. Виделки й ножі дзенькнули об тарілки, й бабуся схопилася за серце. Мама обійняла Карла, котрий почав плакати.

— Можемо тільки сподіватись на краще і намагатися вижити, — сказала вона.

— Але він дозволяє гестапо заарештувати будь-кого, хто насмілиться критикувати. Дуже скоро вони контролюватимуть усе! Вони вже контролюють нашу пресу і тепер наказують, що слухати. Немає інших газет, окрім нацистських, а тепер не стане й інших радіостанцій.

Мати прочистила горло й кинула йому:

— Нині маємо триматися разом, ділити хліб і дякувати одне одному за те, що ми є.

— Вони тебе засадять за ці слова, — додав дідусь, жестикулюючи руками, на яких повиступали блакитні вени.

Дідове попередження нагадало Крістін слова, прочитані в нацистській газеті «Völkischer Beobachter» [16] «Народний оглядач» (нім.) , щоденна нацистська газета. :

«Пам'ятаймо, що кожен, хто підносить руку на батьківщину, заслуговує на смерть».

Тато завжди був говірким, але донині Крістін не прислуховувалася до тих розмов. А ще вона зненацька пригадала, як кілька місяців тому мама повчала їх з Марією. Тоді вона наказувала дівчатам не вилазити зі своїми думками, бути обережними у висловлюваннях, особливо на публіці. Можна говорити про що завгодно, погоду, хлопців, навіть пліткувати, тільки не про політику. Тоді Крістін здивувало її припущення, ніби двом молоденьким дівчатам більше нема про що розмовляти.

— Вибачте, — сказав тато. — Ваша мама має рацію, зараз не час обговорювати світові проблеми. — Він відрізав шматочок від холодної ковбаски, поклав його до рота і спробував усміхнутись.

— Тату, — несміливо озвався Генріх. — Учора у школі нам сказали намалювати родинне дерево. Вчитель пояснив, що фюрер хоче знати, чи є в наших родинах євреї. Він сказав, що це треба обов'язково зробити, щоб не привертати до себе небажаної уваги. І ще сказав, що батьки мусять принести довідки про народження, шлюб і хрещення.

Батько припинив жувати і розпачливо захитав головою. Дідусь доклав собі ще салату й підсунув салатницю татові, ніби нічого й не чув.

— О, не хвилюйся, ми тобі допоможемо, — сказала мама Карлові.

Батько підтвердив ці слова, й обід вони закінчили в мовчанні. Крістін змусила себе трохи поїсти, а потім сиділа, склавши руки, аж доки мати почала прибирати зі столу. Щойно матуся витерла губи і встала зі стільця, дівчина підхопила декілька тарілок і пішла за нею до кухні.

— Маю для тебе записку від Ісаака, — сказала вона, порпаючись у кишені свого пальта, що висіло на кухонних дверях. — Але це — остання. Твій батько не повинен про це знати. Те саме я сказала й Ісаакові. Ви не можете бачитися, доки це все триває. Зрозуміла мене?

— Ja, Mutti, — відповіла Крістін.

— Vielen danke! [17] Величезне спасибі! (Нім.) . — Вона затисла записку в кулаці.— Можна мені піти до своєї кімнати?