Умберто Эко - Бавдоліно

— Розумієш мої тодішні почуття? Я не хотів, щоб він знищив місто, але я любив його і прагнув для нього слави.

— Тобі треба було лиш переконати себе, — мовив Никита, — що слава його засяє ще більше, якщо він пощадить місто.

— Хай благословить тебе Бог, мосьпане Никито, ти немов читаєш те, що було тоді в мене на серці. Саме ця думка крутилася мені в голові, коли я шастав між табором і мурами. Я домовився з Фрідріхом, що мені, ясна річ, треба зв'язатися з тутешніми людьми, стати чимось на кшталт посла, але далеко не всі це розуміли, і я не міг діяти відкрито, не викликаючи підозр. При дворі були люди, які заздрили моїй близькості з імператором, приміром, єпископ Шпаєрський і такий собі граф Дітпольд, на прізвисько Єпископеса — не виключено, що прізвисько це дали йому лише тому, що він мав біляве волосся й рум'яне обличчя, мов дівчина. Може, у нього й не було нічого з єпископом, бо ж він увесь час говорив про свою Теклю, яку залишив десь там, на півночі. Хто його знає… Він був красень, але, на щастя, також дурень. Саме вони посилали за мною своїх шпигів, навіть на полі бою, і доносили імператорові, що попередньої ночі бачили, як я скачу на коні в напрямі мурів і розмовляю з мешканцями міста. На щастя, імператор казав їм іти до дідька, бо знав, що під мури я їжджу вдень, а не вночі.

Одне слово, Бавдоліно бував і під мурами, і за мурами. За першим разом було це нелегко, бо, під'їхавши кроком до брами, він почув, як свиснув камінь — знак, що в місті почали ощадніше використовувати стріли і вживати пращі, які ще з часів царя Давида показали себе як ефективна і недорога зброя. Він взявся гукати чистою фраскетською говіркою, вимахуючи неозброєними руками, і Тротті, на щастя, впізнав його.

— Бавдоліно, — гукнув йому Тротті згори, — що, пристаєш до нас?

— Не блазнюй, Тротті, ти ж знаєш, що я по іншому боці. Але, звісно, я не прийшов сюди з лихими намірами. Кажи впустити мене, я хочу привітатися з батьком. Присягаюсь Богородицею, що й слова не скажу про те, що тут побачу.

— Я вірю тобі. Відчиніть браму, гей ви там, ви зрозуміли, чи вам позакладало? Це друг. Майже друг. Я маю на увазі — це їхній, але з наших, чи пак наш, але з ними, одне слово — відчиняйте цю браму, інакше я вам зуби повибиваю!

— Гаразд, гаразд, — сказали вояки, витріщивши очі, — тут і так годі второпати, хто по той бік, а хто — по цей, он вчора вийшов звідси один, по одягу здавалось, ніби павієць…

— Помовч, поганцю, — крикнув Тротті.

— Хо-хо, — підсміювався Бавдоліно, входячи, — то ви посилаєте вивідачів у наш табір… Не хвилюйся, я сказав, що нічого не бачу і не чую…

І ось на площі під мурами Бавдоліно біля колодязя знов обнімає Ґальявда — такого ж жвавого і сухорлявого, ще бадьорішого через голоднечу; а ось біля церкви Бавдоліно знову зустрічається з Ґіні та Скаккабароцці; ось Бавдоліно питає в шинку про Скварчафікі, а присутні плачуть і кажуть йому, що Генуезький дротик влучив йому в горло якраз при останньому наступі, Бавдоліно теж плаче — війна ніколи не була йому до вподоби, а тепер подобалась дедалі менше — і потерпає за старого батька; ось на гарній, широкій і залитій березневим сонцем головній площі Бавдоліно бачить, як діти носять міхи з водою у вартівні і корзини з камінням на допомогу обороні, і тішиться нескореним духом, що його виявляють усі городяни; а ось Бавдоліно чудується, хто всі ці люди, які зійшлися в Александрію, мов на весілля, а друзі кажуть йому, що в цьому вся біда, бо від страху перед імперським військом сюди насунули втікачі з усіх навколишніх сіл, і в місті побільшало робочих рук, але побільшало й ротів, які треба годувати; ось Бавдоліно милується новим собором, не дуже великим, але добротним, примовляючи: овва, та ж тут є навіть тимпан з якимсь курдуплем на троні, а всі навколо загуділи: ага-ага, немов кажучи — бачиш, на що ми здатні, тільки, дурню, ніякий то не курдупель, а Наш Господь, може він трохи не вдався, але якби Фрідріх прийшов сюди місяць пізніше, ти б побачив тут цілий Страшний суд зі старшими Апокаліпси; ось Бавдоліно просить хоча б склянку доброго вина, і всі дивляться на нього, немов він прибув з імперського стану, бо ж зрозуміло, що вина, доброго чи поганого, нема тут уже ані краплини, бо то перша річ, яку дають пораненим, щоб підтримати їх на силі, і кревним загиблих, щоб полегшити їх горе; а ось Бавдоліно бачить навколо себе виснажені обличчя й питає, скільки вони ще можуть витримати, а вони лиш очі зводять до неба, мовляв, усе в руках Господа; ось Бавдоліно зустрічається з Ансельмом Цілителем, який командує загоном зі ста п'ятдесяти п'ячентійських піхотинців, що поспішили на допомогу Новому Місту, і Бавдоліна тішить цей чудовий доказ солідарності, а друзі його Гваско, Тротті, Бойді та Оберто з Форо кажуть, що Ансельм цей вміє воювати, але п'ячентійці єдині прийшли на допомогу: ліга спонукала нас збудувати місто, а тепер їй на нас начхати, італійські міста здатні лиш голови дурити, коли ми витримаємо цю облогу, то більше не будемо нікому нічого винні, хай самі собі зводять порахунки з імператором, і квит.