Умберто Эко - Бавдоліно

Єпископ Шпаєрський відразу зголосився командувати загоном перед брамою, бо ж Дітпольд, мовляв, йому наче син — ти ба!

І от у Страсну п'ятницю пополудні Тротті помітив, що імперці готують щось перед брамою, і коли вже запала темрява, він зрозумів, що то була просто комедія, щоб відвернути увагу обложених, а за цим усім була Бавдолінова рука. Він обговорив справу у вузькому колі, лише з Ґваско, Бойді та Обертом з Форо, а тоді подбав про те, щоб знайти правдоподібного святого Петра — на роль цю зголосився один з перших міських консулів, Родольфо Неб'я, який мав відповідний вигляд. Вони змарнували півгодини, сперечаючись, чи з'ява має тримати в руках розп'яття чи славнозвісні ключі, але вирішили на користь розп'яття, яке в напівсутінках буде видно краще.

Бавдоліно тинявся неподалік від брами, певний, що ніякого бою не буде, бо ще до того хтось вийде з підземного ходу й принесе новину про небесну поміч обложеним. І справді, не встигли вони навіть відмовити тричі «Отче наш», «Богородице» і «Слава», як усередині міста зчинився великий гармидер і голос, який здався всім надлюдським, заволав: «На сполох, на сполох, вірні мої александрійці!», а тоді почувся хор земних голосів: «Це святий Петро, о, чудо, яке чудо!»

Але саме тут щось пішло навперекоси. Як потім розповіли Бавдолінові, Дітпольд з його людьми були притьмом спіймані, і всі щосили намагались переконати їх, що їм явився святий Петро. У цю пастку були б спіймалися всі, але не Дітпольд, який чудово знав, від кого пішла чутка про підземний хід, і — хоч він і був дурний, але не до такої міри — йому спало на гадку, що Бавдоліно просто насміявся з нього. Виборсавшись із рук сторожі, він прослизнув у якусь вуличку, репетуючи щосили так, що ніхто не розумів, якою це мовою, і всім здалося, що він один з їхніх. Але коли він дістався до мурів, стало очевидно, що він кричить щось обложникам, попереджаючи про підступ; і невідомо, від чого він хотів їх захистити, бо якби брама не відчинилася, то вони просто не ввійшли б у місто, а отже нічим не ризикували. Але дарма, саме через дурість відваги Дітпольдові було не позичати, і він виліз на самий верх мурів, вимахуючи мечем і кидаючи виклик усім александрійцям. Які — за правилами облоги — не могли допустити, щоб ворог дістався до мурів, навіть зсередини; зрештою, мало хто знав про пастку, решта ж просто раптом побачила, як якийсь алеман ні з того ні з сього заліз їм до хати. Тому хтось подбав про те, щоб всадити Дітпольдові піку в спину, скинувши його з бастіону.

Побачивши, як укоханий його товариш бездиханно падає до підніжжя мурів, єпископ Шпаєрський знавіснів і наказав іти на приступ. У звичайних умовах александрійці повелися б згідно зі звичаями — стріляли б у напасників з високості мурів, але поки вороги підступали до брами, розійшлася чутка, що явився святий Петро, рятуючи місто від підступу, і ось-ось поведе їх усіх на переможну вилазку. Тому Тротті подумав, що варто здобути з цього непорозуміння хоч якусь користь, і послав уперед свого фальшивого святого Петра, за яким потяглися всі інші.

Одне слово, Бавдолінова вигадка, яка мала затуманити мізки обложникам, затуманила натомість мізки обложеним: александрійців охопив містичний запал і войовниче піднесення, вони, мов дикі звірі, рвалися на імперців — і таким безладним способом, супротивним усім правилам воєнного мистецтва, що єпископ Шпаєрський і його лицарі відступили в замішанні, відступили також ті, хто штовхав вежі з генуезькими арбалетниками, покинувши їх саме в тих чагарниках, де починався підземний хід. Для александрійців то було немов запрошення на бенкет: Ансельм Цілитель зі своїми п'ячентійцями поквапився в тунель, який тепер виявився справді корисним, і вигулькнув за спинами ґенуезців з гуртом відважних, які несли жердини з настромленими на них кулями палаючої смоли. Í генуезькі вежі спалахували, мов поліна в коминку. Арбалетники спробували було стрибати вниз, але тільки-но вони торкалися землі, як александрійці тут же розвалювали їм голови дрючками, одна з веж спершу нахилилася, а тоді впала, оббризкуючи полум'ям кінноту єпископа, коні немов оскаженіли, ще більше розладнуючи лави імперців, а піші вояки ще збільшували гармидер, вриваючись у лави вершників і волаючи, що надходить сам святий Петро власною особою, а може, навіть зі святим Павлом, і хтось навіть бачив святого Себастьяна зі святим Тарцизієм — одне слово, цілий християнський олімп став на бік того триклятого міста.