Умберто Эко - Бавдоліно

— Питання радше в тому, чи дам я тобі тварину, тварюко, — аж підстрибнув Ґальявдо, — бо ж звісно, щоб переконатися, що вона справді має набите черево, імперцям треба не просто знайти, але й випатрати її. А ми не мали серця зарізати нашу Розіну, бо для мене і твоєї матері вона — мов донька, якої Господь нам не дав, тож не дам навіть пальцем до неї торкнутися, я радше тебе пошлю на заріз, ти ж бо пропадаєш з дому вже тридцять років, а вона завжди була з нами і не показувала фанаберій.

Побачивши опір Ґальявда, Ґваско та інші, які ще мить тому вважали ідею цю цілком божевільною, тут же переконалися, що це найкраще, що тільки можна вигадати, і взялися щосили переконувати старого, що супроти небезпеки, яка загрожує місту, він міг би пожертвувати власною коровою, і не варто казати: краще пожертвую Бавдоліном, бо якщо випатрати Бавдоліна, це нічого нікому не доведе, а якщо випатрати корову, то тоді, може, й справді Барбаросса відступиться. А щодо зерна, то звісно, його небагацько, але понишпоривши тут і там, можна нашкребти досить, щоб відгодувати Розіну; і нічого тут дуже перебирати, бо хто ж знатиме, чи то зерно, чи висівки, якщо вони вже в череві; до того ж тарганів та інше комашшя не треба з нього вибирати, бо ж у часи війни з такого навіть хліб печуть.

— Облиш, Бавдоліно, — сказав Никита, — ти ж не хочеш сказати, що ви всерйоз сприйняли цю комедію.

— Не тільки ми сприйняли її всерйоз, але й, як побачиш далі, всерйоз її сприйняв сам імператор.

І саме так усе й сталося. У ту Великодню суботу, десь коло години третьої, усі радці й шановані люди Александрії зібралися на кружґанку, де лежала корова — така худа й виснажена, що нужденнішої тварини годі собі уявити: шкура облізла, ноги — мов два патики, вим'я було схоже на вуха, а вуха — на дійки, погляд переляканий, навіть роги її немов зів'яли, а решта туші була радше схожа на скелет; була то не корова, а привид корови з Танцю смерті; над нею любовно чувала Бавдолінова мати, гладячи по голові і приказуючи, що то й на краще: вона перестане страждати і помре, добре попоївши, а отже їй буде ліпше, ніж її господарям.

Неподалік звозили мішки із зсипаним абияк зерном і насінням, які Гальявдо підсував під морду бідолашній тварині, заохочуючи її їсти. Але корова дивилася на світ геть відсторонено і жалісно мукала, вже навіть не пам'ятаючи, що це значить — жувати. Врешті одні схопили її за ноги, інші — за голову, а ще інші силоміць відкрили їй пашу, і поки вона слабко мукала, протестуючи, запихали їй в горлянку зерно, як це роблять з гусьми. Тоді, може з інстинкту самозбереження, а може під впливом спогадів про кращі часи, тварина почала перемішувати язиком усе те Боже добро, і трохи з власної волі, а трохи з допомогою присутніх почала це ковтати.

Не була то радісна трапеза, і не раз усім здавалося, що Розіна ось-ось віддасть свою тваринячу душу Богові, бо вона лементувала так, що здавалося, ніби вона телиться, а не їсть. Але потім любов до життя взяла своє, корова стала на чотири ноги і далі вже їла сама, тицяючись мордою прямо в лантухи, які їй підносили. Врешті всі побачили перед собою досить дивну істоту — виснажену й смутну, ребра на її спині випиналися так, немов хотіли вилізти зі шкури, в якій вони були ув'язнені, а черево, навпаки, було пишне, кругляве, як при водянці, до того ж таке напнуте, немов вона була тільна десятьма телятами.

— Е-е ні, так не піде, — хитав головою Байді супроти цієї смутної чудасії, — навіть дурень помітить, що тварина ця зовсім не вгодована, що це просто випхана чимось коров'яча шкура…

— А навіть якщо вони подумають, що вона вгодована, — казав Ґваско, — хіба вони повірять, що господар виводить її пастися, ризикуючи поплатитися життям і майном?

— Друзі мої, — сказав Бавдоліно, — не забувайте, що хто б там не знайшов її, вони такі голодні, що не роздивлятимуться, чи вона товста тут, а чи худа там.

Його була правда. Десь коло дев'ятої години, тільки-но Ґальявдо вийшов за браму і погнав корову на луку за півмилі від мурів, тут же з хащі вийшла ватага богемців, які, напевне, ходили на лови птахів, якщо в тих краях залишився ще якийсь живий птах. Побачивши корову і не вірячи своїм голодним очам, вони кинулися на Ґальявда, той відразу підняв руки, і вони потягли його разом з твариною в табір. Дуже скоро навколо них зібрався натовп вояків з впалими щоками, які світили голодними очима, і якийсь комаск відразу зарізав бідолашну Розіну — видно, був то знавець цього ремесла, бо зробив він це єдиним ударом, і, заки можна було сказати амінь, Розіна розпрощалася з життям. Гальявдо залився правдивими слізьми, тому сцена ця здалася всім цілком правдоподібною.