Умберто Эко - Бавдоліно

— І Барбаросса повірить у цей сон рябої кобили?

— Ні, він же не дурень, але саме тому, що він не дурень, він удаватиме, буцімто вірить, бо ще більше, ніж ви, прагне покінчити з цією історією.

— Припустімо, так і буде. А хто знайде підземний хід?

— Я.

— А де ти знайдеш бовдура, який у це повірить?

— Я вже його маю, він такий легковірний, що обов'язково піймається, а до того ж такий гівнюк, що заслуговує на це, тим паче, що ми домовилися — ви нікого не вбиватимете.

Бавдоліно мав на увазі того чванливця, графа Дітпольда, а щоб підштовхнути Дітпольда до чогось, досить було дати йому зрозуміти, що це зашкодить Бавдолінові. Треба було тільки, щоб Дітпольд дізнався про існування підземного ходу і подумав, що Бавдоліно хоче його приховати. Як це зробити? Дуже легко, адже Дітпольд посилав своїх шпигів стежити за Бавдоліном.

Коли запала ніч, Бавдоліно, вертаючись у табір, спочатку звернув на невелику галявину, а тоді заглибився в хащі. Опинившись між дерев, він зупинився й озирнувся якраз вчасно, щоб помітити в місячному світлі якусь невиразну тінь, яка майже рачки рухалася по відкритому місці. То був чоловік, якого послав стежити за ним Дітпольд. Бавдоліно зачекав серед дерев, аж шпиг майже наштовхнувся на нього, тоді приклав йому меч до грудей, і поки той бурмотів щось з переляку, сказав йому фламандською:

— Я впізнаю тебе, ти з брабантців. Що ти робиш тут, за межами табору? Говори, я — урядник імператора!

Той став щось белькотіти, що ходив шукати дівчат, і навіть досить переконливо.

— Гаразд, — сказав Бавдоліно, — у будь-якому разі добре, що ти тут. Ходи зі мною, я потребую когось, хто б прикрив мені спину, поки я дещо робитиму.

Той сприйняв це як манну небесну: його не тільки не викрили, але він міг і далі шпигувати попід руку зі своїм підопічним. Бавдоліно дійшов до чагарників, про які казав йому Тротті. Тут він навіть не мусив удавати, йому справді довелось добре попошукати, щоб знайти той валун, і він щось бурмотів ніби сам до себе про донос, недавно отриманий від одного з вивідачів. Урешті він знайшов той валун, який справді виглядав так, ніби виріс там, поміж кущів, трохи пометушився, очищуючи від листя землю коло нього, аж поки не показалася решітка. Він попрохав брабантця допомогти підняти її: далі були три сходинки.

— Тепер послухай мене, — сказав він брабантцю. — Сходь униз і йди вперед, до кінця підземного ходу, який тут починається. У кінці коридору, можливо, побачиш світло. Роздивись усе добряче і запам'ятай. Тоді повернешся й розповіси мені. Я ж буду тут і прикриватиму тобі спину.

Те, що якийсь шляхтич спершу просить його прикрити йому спину, а потім сам вирішує прикривати спину йому, посилаючи його на згубу, здалося фламандцеві річчю цілком природною, хоча й мало приємною. А Бавдоліно грізно розмахував мечем, показуючи, що готовий прикривати йому спину, зрештою, хто його знає, що у тих панів на мислі. Тож шпиг перехрестився й пірнув у лаз. Коли хвилин через двадцять він повернувся, то розповів, сопучи, те, що Бавдоліно вже знав: у кінці коридору є решітка, яку неважко зірвати, а за нею видно безлюдну площу, а отже, підземний хід цей веде прямо в серце міста.

Бавдоліно спитав:

— Ти звертав кудись чи весь час ішов прямо?

— Прямо, — відповів той.

І Бавдоліно мовив, немов сам до себе:

— Отже, вихід — за кількадесят метрів від воріт. Той запроданець, певно, казав правду… — А тоді до брабантця: — Ти зрозумів, що ми знайшли. Тільки-но ми підемо в наступ на мури, гурт відважних людей може ввійти в місто, пробитися до брами й відчинити її, а під нею буде вже напоготові інший загін, готовий увірватися в місто. Ото мені пощастило. Але тобі не вільно розповідати нікому, що ти бачив цієї ночі, бо я не хочу, щоб хтось інший скористався з мого відкриття.

З щедрим виглядом він тицьнув йому монету, і плата за мовчанку була такою сміховинною, що вивідач не міг не побігти відразу ж до Дітпольда, щоб усе йому розповісти, якщо не з вірності графові, то з помсти Бавдолінові.

Легко собі уявити, що було далі. Гадаючи, що Бавдоліно воліє тримати свою знахідку в таємниці, аби не нашкодити своїм обложеним друзям, Дітпольд побіг до імператора, доносячи, що його улюблений названий син знайшов вхід у місто, але мовчить про це. Імператор підніс очі до неба, немов кажучи: бідолашний хлопець, ото влип, а тоді сказав Дітпольдові — гаразд, буде тобі твоя частка слави, під вечір я виряджу перед браму добрячий штурмовий загін, поставлю кілька довбень і катапульт в чагарниках, і коли ти зі своїми людьми проберешся в підземний хід, буде вже цілком темно, тому ви не впадатимете в очі, тоді ти проникнеш у місто, відчиниш зсередини браму і в один мент станеш героєм.