Умберто Эко - Бавдоліно

— Й обітниці ти дотримав, — спитав Никита стверджувальним тоном.

— Дотримав назавжди. Мосьпане Никито, я знаю, що таке честь, хоч я й підробляв пергамени. Вона сама мені в цьому допомогла. Материнство змінило її. Принаймні так вона давала зрозуміти, і мені ніколи не судилося дізнатися, що відчувала вона до мене. Я страждав, але був удячний їй за те, що вона допомагала мені поводитися достойно.

Бавдолінові було вже за тридцять, і він волів вважати лист Пресвітера Йоана юнацькою витівкою, вправою з епістолярної риторики, таким собі jocus, ludibrium. [99] Обманом, забавою (лат.). Але він знову зустрівся з Поетом, який після смерті Райнальда зостався без покровителя, а відомо, як буває при дворі в таких випадках: ти втрачаєш будь-яку вагу, а дехто навіть починає говорити, нібито твої вірші, зрештою, небагато варті. Страждаючи від приниження й образи, Поет провів кілька безпутних років у Павії, де робив єдине, що вмів робити добре, — тобто пив і декламував Бавдолінові вірші (особливо один пророчий вірш, де говорилося quis Раріе demorans castus habeatur, хто може бути непорочним, живучи у Павії?). Бавдоліно забрав його назад у двір, і Поет увесь час тримався його, тому його стали вважати людиною Фрідріха. Тим часом помер його батько, він дістав спадщину, і навіть вороги небіжчика Райнальда вже не мали його за паразита, а вважали таким же лицарем і не більшим випивакою, ніж інші.

Разом вони згадували часи, коли цисався той лист, вихваляючи один одного за цю чудову витівку. Вважати гру грою не означало відмовитися грати в неї. Бавдоліно й далі тужив за тим царством, якого ніколи не бачив, й іноді на самоті сам собі читав уголос цього листа, удосконалюючи його стиль.

— Доказом того, що я не міг забути цього листа, було те, що я переконав Фрідріха викликати до двору моїх паризьких друзів, усіх разом, втовкмачивши йому, що непогано б мати в цісарській канцелярії людей, які добре знають інші краї, їхні мови і звичаї. А фактично, оскільки Фрідріх дедалі частіше використовував мене як свого довіреного посланця в різних справах, я хотів влаштувати собі свій особистий маленький двір, у який увійшли Поет, Абдул, Борон, Кіот і Раббі Соломон.

— Ти ж не хочеш сказати, що імператор взяв до свого двора юдея?

— А чому ні? Він не мусив бути присутнім на великих церемоніях, ані ходити на месу з ним і його архієпископами. Якщо володарі цілої Європи і навіть сам папа мали лікарів-юдеїв, то чому не можна було тримати напохваті юдея, який добре знав життя іспанських маврів і ще чимало речей про країни Сходу? Зрештою, германські володарі завше були дуже милосердні до юдеїв — більше, ніж інші християнські королі. Оттон розповідав мені, що коли невірні відвоювали Едесу, а чимало християнських володарів знову стали носити хрест, прислухаючись до проповідування Бернарда з Клерво (тоді й сам Фрідріх теж одягнув шати хрестоносця), один монах на ім'я Радольф став підбурювати прочан вирізати всіх юдеїв у містах, через які вони проходили. І вони справді влаштували різанину. Але чимало юдеїв попрохали захисту в імператора, і він дав їм змогу врятуватися, оселивши їх в місті Нюрнберзі.

Отак-от Бавдоліно знову мав при собі всіх своїх приятелів. Не те що вони мали багато роботи при дворі. Соломон зв'язувався зі своїми одновірцями, знаходячи їх у кожному місті, через яке проходив Фрідріх («їх всюди мов бур'яну», — дражнив його Поет); Абдул виявив, що провансальську, якою написані його пісні, краще розуміють в Італії, ніж у Парижі; Борон з Кіотом провадили виснажливі діалектичні баталії: Борон намагався переконати Кіота, що неіснування порожнечі є вирішальним для визнання унікальності Ґрадаля, Кіот же вбив собі в голову, що Ґрадаль — це камінь, який упав з неба, lapis ex coelis, тому, на його думку, цілком міг прилетіти з іншого всесвіту, перетнувши порожній простір.

Крім цих витребеньок, усі вони разом часто міркували над Пресвітеровим листом, а іноді друзі питали Бавдоліна, чому він не намовляє Фрідріха до подорожі, яку вони своїми зусиллями так добре підготували. Коли Бавдоліно пробував пояснити, що в ці роки Фрідріх все ще заклопотаний багатьма проблемами в Ломбардії й Німеччині, Поет якось сказав, що, можливо, їм варто податися на пошуки цього царства на власний розсуд, не чекаючи на слушний для імператора час:

— Навряд чи імператор мав би з цієї подорожі велику користь. Уяви собі, якби він прибув на землі Йоана і не зміг домовитися з цим монархом. Він повернувся б з невдачею, а ми зробили б йому кепську послугу. Але коли ми подамося туди самі, то як би справи не обернулися, з такої багатої і повної див землі ми напевне привеземо щось надзвичайне.