Умберто Эко - Бавдоліно

— Воістину, — сказав Абдул, — не гаймося ж, вирушаймо, їдьмо у далечінь…

— Мосьпане Никито, мене пойняло велике пригнічення, коли я побачив, як радо всі погодилися на пропозицію Поета, і я зрозумів, чому це так. Борон з Кіотом сподівалися знайти землю Пресвітера, щоб заволодіти Ґрадалем, який мав принести їм хтозна-яку славу і владу в тих північних краях, де всі його все ще шукають. Раббі Соломон розраховував знайти десять загублених племен і завдяки цьому стати найбільшим і найшанованішим не лише серед іспанських рабинів, але й серед усього народу Ізраїля. Про Абдула зайве й говорити: він уже давно ототожнив царство Йоана із землями своєї принцеси, а зростаючи роками й мудрістю, він дедалі менше задовольнявся її далекістю і, хай простить його бог закоханих, хотів би торкнутися її рукою. Що стосується Поета, то хтозна, що він виношував у серці, живучи в Павії. Тепер, коли він мав невеликий власний маєток, здавалося, ніби він хоче здобути Йоанове царство для себе, а не для імператора. Через усе це я розчарувався й упродовж кількох років не говорив з Фрідріхом про те царство. Якщо то була гра, то краще було облишити думку про нього, рятуючи його від пожадань тих, хто не розумів його містичної величі. Таким чином, лист цей став чимось на кшталт моєї особистої мрії, до якої я не хотів більше нікого допускати. Він потрібен був мені, щоб перебороти біль від мого нещасливого кохання. Настане день, казав я собі, коли я забуду про все це, бо вирушу у землі Пресвітера Йоана… Але повернімось до ломбардських справ.

Колись, коли Александрія ще будувалася, Фрідріх сказав був, що бракувало тільки того, щоб Павія теж перейшла на бік його ворогів. І через два роки Павія теж приєдналася до антиімперської ліги. Для цісаря був то прикрий удар. Він не відразу відреагував на це, але впродовж наступних років становище в Італії стало таким непевним, що Фрідріх вирішив повернутися туди, і ясно було, що метою його є якраз Александрія.

— Даруй, — спитав Никита, — значить, він вирушав на Італію уже втретє?

— Ні, вчетверте. Але ні, дай-но згадаю… То вже, гадаю, було вп'яте. Іноді він лишався там років на чотири, як при облозі Креми та руйнуванні Мілана. А може, у міжчассі він вертався додому? Не знаю, він більше бував в Італії, ніж у себе вдома, але де був його дім? Він звик до подорожей, і я помітив, що найкраще він почувався біля річок: він добре плавав, не боявся холоду, припливів, вирів. Кидався у воду, пірнав, і здавалося, що він у своїй стихії. Одначе того разу, про який я оповідаю, прибув він до Італії вельми сердитий і готовий до важкої війни. На його боці були марка Монферрато, Альба, Акві, Павія і Комо…

— Та ти ж мені тільки-но сказав, що Павія перекинулася до ліги…

— Справді? А-а, так, то було раніше, але потім вона вернулася до імператора.

— О Господи, наші василевси виколюють одне одному очі, але принаймні поки очі на місці, ми знаємо, на чийому ми боці…

— Вам бракує уяви. Одне слово, у вересні того року Фрідріх пішов через перевал Монченізіо на Сузу. Він чудово пам'ятав образу, завдану йому сім років тому, і спалив її дощенту. Місто Асті відразу здалося, відкриваючи йому шлях, і ось він вже став табором у Фраскеті, на річці Борміді, а загони свої розіслав усюди, навіть по той бік Танаро. Настала пора звести порахунки з Александрією. З листів, які я діставав від Поета, а він брав участь у поході, випливало, що Фрідріх спустошував усе вогнем і мечем, почуваючись самим втіленням Божої справедливості.

— А чому ти не поїхав з ним?

— Бо він був милосердний до мене. Він розумів, яких мук я зазнаватиму, коли дивитимуся на суворе покарання, яке він ніс моїм землякам, і завжди висував якийсь привід, щоб я міг бути далеко, аж поки від Роборето не залишиться хіба лиш купа попелу. Розумієш, для нього це місто не було ні Civitas Nova, ні Александрією, бо без його дозволу нове місто не мало права існувати. Він далі говорив про колишнє селище Роборето, немов воно всього лиш трохи розрослося.

Усе це діялося на початку листопада. Але в листопаді на рівнині тій стався справжній потоп. Дощило весь час, навіть засіяні поля перетворилися на болото. Маркіз Монферратський запевнив Фрідріха, що мури споруджено із землі, а за мурами засіли якісь волоцюги, які притьмом у штани нароблять, тільки-но почують ім'я імператора. Натомість волоцюги ці виявилися добрими захисниками, а мури — такими міцними, що імперські тарани і довбні обламували об них свої вістря. Коні і вояки грузнули в болоті, а коли обложені у певний момент змінили русло Борміди, цвіт алеманської кінноти захряс у багні аж по вуха.