Умберто Эко - Бавдоліно

Висока, оповита довгою одежею, на якій виділялися невеличкі настовбурчені груди, постать ця ступала напівсонним кроком верблюдопарда, а одіж її лиш легко торкалася трави, яка прикрашала береги озера, і вона немов пливла над землею. Вона мала довге м'яке біляве волосся, яке доходило їй аж до колін, і надзвичайно чистий профіль, наче вирізаний зі слонової кістки. Колір шкіри у неї був ледь рожевий, й ангельський цей лик був повернутий до озера з виразом німої молитви. Єдиноріг сумирно цокав копитами навколо неї, піднімаючи іноді морду, і невеличкі його ніздрі тремтіли, чекаючи на пестощі.

Бавдоліно зачаровано дивився.

— Тут, мосьпане Никито, ти можеш подумати, що з самого початку подорожі я не бачив жінки, яку можна б назвати жінкою. Не зрозумій мене хибно: мене охопило не жадання, а радше відчуття благоговіння не тільки супроти неї, але й супроти того звіра, спокійного озера, призахідного сяйва того дня. Я почував себе, немов у храмі.

Бавдоліно намагався описати своє видіння словами — а це, звісно, річ цілковито неможлива.

— Бачиш, бувають хвилини, коли досконалість являється тобі в руці чи в обличчі, в якомусь закутку на схилі пагорба чи у відтінку моря, і в ті хвилини тобі здається, ніби серце тобі зупиняється супроти дива краси… Істота ця здавалася мені в ту мить чудовим водним птахом — чи то лелекою, чи лебедем. Я вже казав, що волосся її було біляве, але насправді, коли вона легенько рухала головою, на ньому то виникали блакитні відблиски, то немов пробігав легенький вогонь. Я бачив у профіль її груди, м'які й делікатні, мов груди голубки. Я сам перетворився на погляд. Переді мною було щось дуже стародавнє, бо я знав, що очам моїм явилася не просто красива істота, а сама краса, немов священна мисль Бога. Я збагнув, що досконалість, коли бачиш її один-єдиний раз, це щось легке й приємне. Я споглядав здалеку цю постать, але відчував, що не маю влади над цим образом, як буває в літньому віці, коли тобі здається, що ти розгледів виразні знаки на пергамені, але знаєш, що тільки-но спробуєш піднести пергамен до очей, як вони розпливуться і ти ніколи не зможеш відчитати таємницю, яку обіцяє тобі той аркуш; або ж уві сні, коли тобі являється щось, чого ти прагнеш, ти простягаєш руку, та пальці рухаються в порожнечі, не торкнувшись нічого.

— Заздрю тобі того очарування.

— Щоб не розвіяти його, я застиг, мов стовп.

Але очарування це скінчилося. Бувши лісовим створінням, дівчина відчула присутність Бавдоліна й обернулася до нього. Вона не злякалася ні на мить, у погляді її був лиш подив.

Вона сказала грецькою:

— Хто ти такий?

А що він не відповідав, вона сміливо підійшла до нього, щоб придивитись зблизька, без сорому й без зла, а очі її були такої ж мінливої барви, як і її волосся. Єдиноріг вмостився біля неї, схиливши голову, немов виставляючи чудову свою зброю на захист своєї повелительки.

— Ти не з Пндапеціма, — мовила вона знову, — ти не євнух і не потвора, ти… людина! — Видно було, що вона впізнала людину так, як він впізнав був єдинорога, бо чула про неї не раз, але ніколи не бачила. — Ти гарний, людина гарна, можна тебе торкнутися? — Вона простягла руку, тоненькими пальцями погладила його по бороді і торкнулася рубця на лиці, як колись Беатриса. — Тут була рана, ти з тих людей, що воюють? А це що таке?

— Меч, — відповів Бавдоліно, — але я вживаю його для захисту від диких звірів, я не належу до людей, які воюють. Мене звати Бавдоліно, прибув я із земель, де заходить сонце, отам, — і невиразно махнув рукою. Він помітив, що рука йому тремтить. — А ти хто?

— Я — гіпатія, — відказала вона таким тоном, немов таке простодушне запитання розсмішило її, і засміялася, зробившись ще вродливішою. Тоді, згадавши, що розмовляє з чужинцем, додала: — У цьому лісі, за тими деревами живемо лиш ми, гіпатії. Ти не боїшся мене, як мешканці Пндапеціма?

Цього разу усміхнувся Бавдоліно: це вона побоювалася, що він її боїться.

— Ти часто приходиш до цього озера? — спитав він.

— Не дуже, — відповіла гіпатія. — Мати не хоче, щоб ми самі виходили з лісу. Але озеро це таке гарне, й Акакій мене захищає, — і вона вказала на єдинорога. Тоді додала, кинувши стурбований погляд: — Уже пізно. Мені не можна віддалятися на такий довгий час. Мені також треба триматися подалі від мешканців Пндапеціма, якщо вони дійдуть сюди. Але ти не один із них, ти людина, і ніхто мені ніколи не казав, що я маю триматися подалі від людей.