Умберто Эко - Бавдоліно

— Скажи мені принаймні таке, — перебив він її. — Ви звете себе гіпатіями на честь тієї Гіпатії, це зрозуміло. Але як звати тебе?

— Гіпатія.

— Ні, я маю на увазі саме тебе, на відміну від будь-якої іншої гіпатії… Тобто як звуть тебе твої товаришки?

— Гіпатією.

— Ну от нині ввечері ти повернешся додому і зустрінеш першою якусь гіпатію. Як ти з нею привітаєшся?

— Я побажаю їй щасливого вечора. Так заведено.

— Так, але коли я вернуся в Пндапецім і зустріну, скажімо, якогось євнуха, він скаже мені: щасливого вечора, о Бавдоліно. А ти скажеш: щасливого вечора, о… хто?

— Якщо хочеш, я скажу: щасливого вечора, Гіпатіє.

— Значить, всі ви зветеся Гіпатіями.

— Звісно, усі гіпатії звуться Гіпатіями, жодна нічим не різниться від інших, інакше вона не була б гіпатією.

— А якщо тебе шукає якась гіпатія, саме тепер, коли тебе там нема, і питає в іншої гіпатії, чи не бачила вона тої гіпатії, яка ходить з єдинорогом на ймення Акакій, то як вона скаже?

— Саме так, як сказав ти: скаже, що шукає гіпатію, яка ходить з єдинорогом на ймення Акакій.

Якби так йому відповів Ґаваґай, Бавдолінові закортіло б надавати йому ляпасів. А з Гіпатією все було по-іншому, і Бавдоліно вже думав, яке це чудове місце, де всі гіпатії звуться Гіпатіями.

— Мені знадобилося кілька днів, мосьпане Никито, щоб зрозуміти, ким були гіпатії насправді…

— Адже ви, гадаю, зустрілися знову.

— Ми зустрічалися щодня, або майже щодня. Бо я вже не міг не бачити і не чути її, і це не має тебе дивувати, але я здивувався і запишався, коли зрозумів, що вона теж була щаслива бачити і слухати мене. Я… я знов став мов немовля, яке шукає материну грудь, а коли матері нема, то плаче, бо боїться, що вона не вернеться.

— Так буває й у собак з їхніми господарями. Але історія ця про гіпатій мене інтригує. Ти, може, знаєш, а може, й не знаєш, що Гіпатія справді існувала, хоч і не тисячі років, а лиш вісім століть тому, і жила вона в Александрії Єгипетській, коли в імперії правив Теодозій, а потім Аркадій. То справді була, як оповідають, жінка великої мудрості, обізнана з філософією, математикою та астрономією, і чоловіки теж ловили кожне слово з її вуст. У той час свята наша релігія вже здобула перемогу на всіх теренах імперії, але була ще купка бунтівників, які намагалися підтримувати мисль поганських філософів, приміром, божественного Платона, і не заперечуватиму, що чинили вони слушно, бо передали цю його мудрість нам, християнам, а інакше вона б пропала без сліду. Проте Кирило, один з найвидатніших християн свого часу, якого потім церква визнала святим, чоловік великої віри, але й великої нетерпимості, вважав учення Гіпатії суперечним Євангеліям, і нацькував на неї натовп розлючених християн-неуків, які навіть не знали, що саме вона проповідує, але завдяки Кирилові та іншим вважали її шахрайкою і розпусницею. Може, на неї звели наклеп, хоч жінкам таки не годиться втручатися в божественні питання. Одне слово, її затягли у храм, роздягли догола, вбили і познущалися з її тіла черепками розбитих посудин, а тоді кинули її труп на вогнище… Про неї виникло чимало легенд. Кажуть, що вона була дуже вродлива, але дала обітницю дівицтва. Якось у неї шалено закохався один юнак, її учень, і вона показала йому ганчірку зі своєю менструальною кров'ю, кажучи, що ось це і є предмет його пожадань, а не краса як така… А насправді ніхто ніколи точно так і не дізнався, чого саме вона навчала. Усі її писання пропали, ті, хто чув її науку особисто, усі вже були мертві або примусили себе забути те, що чули. Усе те, що ми знаємо про неї, ми дізналися від святих отців, які засудили її на смерть, і, якщо чесно, я, як автор літописів та історій, не вірив би занадто словам, що їх ворог вставляє у вуста своєму ворогові.

Вони зустрічалися ще не раз і багато розмовляли. Гіпатія говорила, і Бавдолінові хотілося, щоб ученість її не мала ні кінця ні краю і щоб він міг безупинно ловити кожне слово з її вуст. На всі Бавдолінові запитання вона відповідала з безстрашною невинністю, жодного разу не почервонівши: вона не знала ніяких облудних заборон, усе для неї було прозорим.

Бавдоліно нарешті наважився спитати її, як гіпатії відтворюють себе самих уже стільки століть. Вона відповіла, що кожного року Мати обирає серед них тих, які мають народжувати, і відводить їх до запліднювачів. Про них Гіпатія не сказала нічого конкретного, звісно, вона ніколи їх не бачила, але не бачили їх і ті гіпатії, які проходили цей обряд. їх заводять уночі в певне місце, там вони випивають напій, від якого п'яніють і втрачають чуття, тоді їх запліднюють, і вони вертаються до своєї спільноти, й ті з них, що завагітніли, перебувають під опікою товаришок аж до пологів; якщо плід їхнього лона виявляється чоловічого роду, його віддають запліднювачам, які виховують його відповідно до своїх звичаїв, і він стає одним із них, якщо ж народжується дівчинка, вона залишається в спільноті і виростає гіпатією.