Умберто Эко - Бавдоліно

— Завтра я прийду знов, — насмілився сказати Бавдоліно, — але коли сонце буде ще високо в небі. Ти прийдеш?

— Не знаю, — збентежено мовила гіпатія, — може.

І плавно зникла за деревами.

У ту ніч Бавдоліно не спав: він уже бачив сон, казав кін собі, і цього досить, щоб запам'ятати цей сон на ціле життя. Але назавтра, рівно опівдні, він сів на коня і поїхав на озеро.

Чекав він аж до вечора, так нікого й не побачивши. Додому він вернувся невтішний, а на межі міста наштовхнувся на гурт одноногів, які вправлялися в стрільбі з фістули. Побачивши його, Ґаваґай сказав йому:

— Дивіться ти! — Він повернув тростину догори, випустив дротик і пронизав ним пташку, яка впала неподалік. — Я велика воїн, — мовив Ґаваґай, — як прийдуть білий гун, я пронизало його!

Бавдоліно запевнив його, що він молодець, і відразу пішов спати. У ту ніч снилася йому зустріч попереднього дня, а вранці він сказав собі, що один сон — це замало для цілого життя.

Він знову пішов на озеро. Він сів біля води і слухав спів пташок, які славили ранок, а коли настала пора панування біса полуденного, прислухався до скрекоту цикад. Жарко не було, а дерева розливали чудову прохолоду, тому чекати кілька годин було йому неважко. Тоді вона з'явилася знов.

Вона сіла коло нього і сказала, що прийшла, бо хоче більше дізнатися про людей. Бавдоліно не знав, з чого почати, і взявся описувати їй місце, де він народився, свої пригоди при дворі Фрідріха, пояснив, що таке царства та імперії, як полюють із соколом, що таке місто і як його споруджують — те ж саме, що розповідав був Дияконові, але уникаючи історій жорстоких і розпусних, а поки говорив, то усвідомив, що людей навіть можна змалювати привабливими барвами. Вона слухала його, а в очах її виблискували різнобарвні іскорки, залежно від її почуттів.

— Як гарно ти оповідаєш. Всі люди вміють розказувати такі чудові історії, як ти?

Ні, визнав Бавдоліно, він, мабуть, розповідає більше і краще від своїх однородців, але серед них є ще поети, які розповідають ще краще. І заспівав одну з Абдулових пісень. Вона не розуміла провансальських слів, але, як і абхазці, зачаровано слухала мелодію. Тепер очі її затуманились росою.

— Скажи мені, — спитала вона, трохи зашарівшись, — а люди також мають… своїх жінок?

Вона немов відчула, що слова Бавдолінової пісні були звернені до жінки. Звичайно, відповів Бавдоліно, як однонога паруються з одноніжками, так і чоловіки паруються з жінками, інакше у них би не народжувались діти, і так є, додав він, у цілому світі.

— Неправда, — відповіла гіпатія зі сміхом, — гіпатії бувають тільки жіночого роду, гіпатіїв чоловічого роду не буває! — І засміялася знову, немовби ідея ця її розсмішила. Бавдоліно замислився, що ще такого зробити, щоб знову почути, як вона сміється, бо сміх її був найніжнішим згуком, який він будь-коли чув. Йому хотілося спитати її, як народжуються гіпатії, якщо нема гіпатіїв, але забоявся затьмарити її невинність. Але відчув у собі досить відваги, щоб спитати, хто такі гіпатії.

— Ох, — сказала вона, — то довга історія, а я не вмію так гарно розповідати історії, як ти. Маєш знати, що тисячі років тому, у далекому й могутньому місті жила доброчесна й мудра жінка, яку звали Гіпатією. Вона провадила школу філософії, яка є любов'ю до мудрості. Але в місті тому жили також лихі люди, яких називали християнами, вони не боялися богів і ненавиділи філософію, а особливо не терпіли, якщо істину хотіла пізнати жінка. Якось вони схопили Гіпатію і прирекли її на смерть у жорстоких муках. Деякі з наймолодших її учениць уникнули смерті, може тому, що їх вважали невченими дівчатками, які були при ній служницями. Вони втекли, але християни були вже повсюди, і їм довелося довго мандрувати, аж поки вони не дісталися до цього спокійного місця. Тут вони намагалися зберегти те, чого навчилися від наставниці, але її повчання вони чули, ще коли були дуже молоді, та й вони не були такі мудрі, як вона, і не пам'ятали добре цілої її науки. Тоді вони вирішили, що житимуть тут самі, відділившись від світу, щоб віднайти те, що справді казала Гіпатія. Бо ж Бог залишив тінь істини в глибині серця кожного з нас, і треба тільки витягти її на поверхню, тоді істина засяє у світлі мудрості, як м'якоть плода звільняється від шкірки.

Бог, боги — але якщо то не був християнський Бог, то боги ті були всі фальшиві й брехливі… Що ж таке говорить ця гіпатія, замислився Бавдоліно. Але його мало це обходило, йому досить було чути, як вона говорить, і він уже був готовий померти за її істину.