Умберто Эко - Бавдоліно

— Тілесне єднання, — казала Гіпатія, — як у тварин, які не мають душі, це лише спосіб помножувати помилку світу. Гіпатії, яких посилають до запліднювачів, погоджуються на це приниження тільки тому, що ми мусимо далі існувати, щоб відкупити світ від цієї помилки. Ті з нас, яких було запліднено, нічого не пам'ятають про це — чин цей здійснюється в дусі жертовності, інакше він міг би порушити нашу апатею…

— Що це таке, ця апатея?

— Те, у чому живе кожна гіпатія і що дає їй щастя.

— Чому світ є помилкою?

— Бавдоліно, — сказала вона, сміючись із невинним здивуванням, — хіба світ здається тобі досконалим? Подивись на цю квітку, бачиш, яке тендітне в неї стебло, а всередині красується щось на кшталт дірчастого ока, і пелюстки її всі однакові — трохи вигнуті, щоб уранці збирати росу, немов у чашу, і бачиш, з якою радістю вона віддається цій комасі, яка висмоктує з неї нектар… Хіба вона не прекрасна?

— Вона справді прекрасна. От власне, хіба не прекрасне те, що прекрасне? Хіба не в цьому божественне диво?

— Бавдоліно, завтра вранці квітка ця загине, а через два дні від неї залишиться сам тлін. Ходи зі мною.

Вона повела його у кущі й між ними показала йому гриб з червоною шапочкою, поцяткованою жовтими крапками.

— А він гарний? — мовила вона.

— Гарний.

— Він отруйний. Хто з'їсть його, помре. Хіба світ, де всюди смерть чигає у засідці, здається тобі досконалим? І знай, що я теж колись помру, і я теж стала б тліном, якби я не присвятила себе відкупленню Бога.

— Відкупленню Бога? Щось не розумію…

— Ти ж не християнин, Бавдоліно, як ті монстри з Пндапеціма? Християни, які вбили Гіпатію, вірили в жорстоке божество, яке створило світ, а разом з ним і смерть та страждання, причому не тільки фізичний біль, а й щось гірше — недугу душі. Створені істоти здатні ненавидіти, вбивати і завдавати страждань собі подібним. Ти ж не повіриш, що справедливий Бог міг приректи своїх дітей на таке зло…

— Але ж усе це роблять неправедні люди, і Бог їх карає, а праведних спасає.

— Тоді чому Бог цей створив нас, а потім дозволив, щоб над нами нависла небезпека прокляття?

— Бо найвищим благом є свобода чинити добро чи зло, і щоб дати дітям своїм це благо, Бог мусив погодитися з тим, що деякі з них зловживатимуть ним.

— А чому ти вважаєш, що свобода — це благо?

— Бо якщо її в тебе заберуть, якщо тебе закують в кайдали, якщо не дадуть робити те, що хочеш, ти страждатимеш, а отже брак свободи — це зло.

— Ти можеш повернути голову так, щоб дивитися прямо позад себе, — але повернути повністю, так, щоб бачити свою спину? Можеш зануритися в це озеро і зоставатися там аж до вечора — але під водою, не виринаючи, не показуючи голови? — сказала вона, сміючись.

— Ні, бо якби я спробував викрутити таким чином голову, я б зламав собі шию, а якби зостався під водою, не мав би чим дихати. Бог створив мене з цими обмеженнями, щоб не дати мені нашкодити самому собі.

— Значить, ти кажеш, що він з добрими намірами забрав у тебе трохи свободи, правда?

— Він забрав її в мене, щоб я не страждав.

— То чому він дав тобі свободу обирати між добром і злом, якщо потім ти ризикуєш терпіти вічну покару?

— Бог дав нам свободу, думаючи, що ми ужиємо її на добро. Але стався бунт ангелів, який привніс зло у світ, потім змій спокусив Єву, і тому ми всі тепер страждаємо від первородного гріха. Бог у цьому не винен.

— А хто сотворив збунтованих ангелів і змія?

— Звісно, що Бог, але заки вони збунтувалися, вони були добрими, бо такими він їх створив.

— Значить, зло у світі створили не вони?

— Ні, вони його скоїли, але існувало воно й раніше, як можливість збунтуватися проти Бога.

— Значить, зло створив Бог?

— Гіпатіє, ти бистра, вразлива, прониклива і вмієш провадити disputatio набагато краще від мене, а я ж вчився в Парижі. Але не кажи мені таких речей про доброго Бога. Він не може хотіти зла!

— Звісно, що ні, Бог, який хоче зла, це протилежність Богові.

— То що тоді?

— Бог просто побачив зло коло себе, не прагнучи його, як темну частину себе самого.

— Але ж Бог — це найдосконаліша сутність!

— Звісно, Бавдоліно, Бог — це найдосконаліше зі всього, що може бути, та якби ти знав, як важко бути досконалим! А тепер, Бавдоліно, я скажу тобі, хто такий Бог, тобто чим він не є.

Вона справді нічого не боялася. Вона сказала:

— Бог є Єдиний у своєму роді, він такий досконалий, що неподібний до нічого, що існує, і до нічого, що не існує; твій людський розум не може описати його як того, хто сердиться, коли ти чиниш зле, або дбає про тебе з добрості своєї, хто має уста, вуха, обличчя, крила, хто є духом, отцем чи сином, ані хто є сам собою. Про Єдиного у своєму роді не можна сказати, що він існує або не існує, він охоплює все, але не є нічим; його можна назвати тільки через неподібність, і марно називати його Добротою, Красою, Мудрістю, Ласкавістю, Силою, Справедливістю — бо це те саме, що назвати його Ведмедем, Пантерою, Змієм, Драконом чи Грифоном, і як ти його не назвеш, це не виразить його сутності. Бог не є тіло, не є фігура, не є форма, він не має кількості, якості, ваги, він не бачить, не чує, не знає безладу і замішання, він не є душа, не є розум, уява, погляд, думка, слово, число, порядок, величина, він не є рівність і не є нерівність, він не є час і не є вічність, це воля без мети; зрозумій, Бавдоліно, Бог — це лампада без полум'я, полум'я без вогню, вогонь без жару, це темне світло, мовчазний галас, сліпий відблиск, ясне потьмарення, світло його власного мороку, це коло, яке розширюється, стискаючись у власному осередді, це одинока множинність, це… це… — Вона завагалася, підшукуючи приклад, який переконав би їх обох — її, учительку, і його, учня. — Це простір, якого нема, де ти і я — це одне і те ж саме, як от нині, у цей час, який зупинив свій плин.