У запалі вона махала руками, мов дівчинка, яка, розповідаючи про мишу, показує її форму, а говорячи про бурю, зображає вихор.
— Ти говориш, Гіпатіє, про помилковий світ і про зло, але так, ніби тебе це не стосується, і ти живеш у цьому лісі так, немов усе таке ж прекрасне, як і ти.
— Та якщо зло теж дає нам Бог, значить, і у злі є щось добре. Послухай-но мене, ти ж людина, а люди не вміють правильно думати про те, що існує.
— Я так і знав, я теж думаю неправильно.
— Ні, ти просто думаєш. А просто думати ще не досить, це не є слушний спосіб. Уяви собі джерело, яке не має початку і розтікається тисячею річок, ніколи не висихаючи. Джерело завжди зостається спокійним, свіжим і прозорим, але ріки пливуть у різні сторони, замулюються піском, пробиваються крізь скелі, сапаючи і задихаючись, а іноді пересихають. Знаєш, річки чимало страждають. Але навіть у цих річках, навіть у найбільш заболоченому потоці є вода, яка походить з такого ж джерела, як і це озеро. Озеро це не страждає так, як річка, бо прозорість його краще пам'ятає джерело, яке його породило, а от ставок, в якому повно комах, страждає більше від озера чи потоку. Але всі вони страждають, бо хотіли б повернутися туди, звідки походять, але забули, як це зробити.
Гіпатія взяла Бавдоліна під руку і повернула його в бік лісу. При цьому голова її наблизилась до його голови, і він відчув рослинні пахощі її кіс.
— Подивись-но на це дерево. Від коріння до останнього листочка воно пронизане тим самим життям. Але коріння міцно тримається землі, стовбур твердне і виживає у всяку пору року, тоді як гілля його може сохнути і ламатися, листя тримається лиш кілька місяців, а тоді опадає, натомість пуп'янки живуть тільки кілька тижнів. Поміж гілок є більше зла, ніж у стовбурі. Дерево — одне-єдине, але, зростаючи, воно страждає, бо помножується, а помножуючись, слабне.
— Але гілля таке гарне — ти сама тішишся його тінню…
— Бачиш, ти теж можеш бути мудрим, Бавдоліно! Якби не було цих гілок, ми б не сиділи тут і не говорили про Бога, якби не було цього лісу, ми б ніколи не зустрілися, а це було б найбільшим злом на світі.
Вона висловила це як чисту й очевидну правду, але Бавдоліно знову відчув, як щось пронизало йому груди, та не хотів і не міг виказати свого трепету.
— Тоді поясни мені, як можуть так багато речей бути добрими, принаймні до певної міри, якщо все є недугою Єдиного?
— Бачиш, ти теж можеш бути мудрим, Бавдоліно! Ти сказав: до певної міри. Попри помилку, частка Єдиного зосталася в кожному з нас, мислячих істот, як і в кожному з інших створінь — у тваринах і в неживій природі. Усе, що оточує нас, населене богами: рослини, насіння, квіти, коріння та джерела, і кожен з нас, страждаючи від того, що ми є кепським відтворенням мислі Бога, прагне тільки одного — знов поєднатися з ним. Ми повинні віднайти суголосся між протилежностями, ми маємо допомогти богам, мусимо роздмухати ці іскри, ці спогади про Єдиного, які все ще поховані в нашій душі і в самих речах.
Аж двічі вирвалися в Гіпатії слова, що їй добре з ним. Це дало Бавдолінові сміливість приходити знов і знов.
Якось Гіпатія пояснила йому, яким чином вони роздмухують божественну іскру в усіх речах, щоб речі ці через симпатію відсилали до чогось досконалішого від них самих — не прямо до Бога, а до деяких його еманацій, не таких вихолощених. Вона завела його в одне місце поблизу озера, де росли соняшники, а на воді розляглися квіти лотоса.
— Бачиш, що робить соняшник? Він рухається за сонцем, шукає його, молиться на нього, і шкода, що ти ще не здатен чути, як він шелестить у повітрі, рухаючись по колу впродовж дня. Тоді ти б усвідомив, що він співає сонцю свій гімн. А тепер поглянь на лотос: він розкривається при сході сонця, показує себе всього, коли сонце в зеніті, і закривається, коли сонце відходить. Він славить сонце, розгортаючи й згортаючи свої пелюстки, як ми розмикаємо і змикаємо губи, коли молимось. Квіти ці живуть у симпатії з небесним світилом, а отже зберігають частину його сили. Якщо вплинуги на квітку, вплинеш і на сонце, якщо зможеш впливати на сонце, то впливатимеш на його дію, а через сонце ти з'єднаєшся з чимось, що живе в симпатії з сонцем і що є досконалішим від нього. Але це буває не тільки з квітами, але й з камінням і тваринами. У кожному з них мешкає менший бог, який через могутніших від себе прагне знову з'єднатися зі спільним джерелом. Із самого дитинства ми вчимося вміння впливати на більших богів і відновлювати втрачений зв'язок.
Читать дальше