Умберто Эко - Бавдоліно

— І ви це робите? Хтось із вас уже це зробив?

— Ми сподіваємося цього досягти, усі готуємося століттями, щоб котрась із нас змогла це зробити. З дитинства ми навчилися, що зовсім не обов'язково, щоб усі ми дійшли до цього чуда: для звершення цього чуда досить буде, якщо колись, можливо, ще через тисячу років, одна із нас, вибрана, дійде до миті найвищої досконалості, почує себе одним цілим зі своїм власним далеким джерелом. Тоді, показавши, що багатоманітність світу завдає болю, можна буде вернутись до Єдиного, і ми дамо Богові мир та впевненість, дамо снагу відновити себе у своєму осередді, силу віднайти ритм власного дихання.

Очі її іскрилися, шкіра на обличчі немов потепліла, руки дрібно тремтіли, голос посмутнів, вона немов благала Бавдоліна, щоб і він повірив у те об'явлення. Бавдоліно подумав, що Деміург, мабуть, наробив чимало блудів, але існування цього створіння робило світ місцем захопливим, осяйним і повним усяких досконалостей.

Він не стримався — насмілився взяти її руку й торкнувся її поцілунком. Вона сливе здригнулася, у ній немов промайнуло незнайоме відчуття. Спочатку вона сказала:

— У тобі теж мешкає бог. — Тоді сховала обличчя в долонях, і Бавдоліно почув, як вона здивовано прошепотіла: — Я втратила її… Я втратила апатею…

Вона повернулася і без слова побігла до лісу, не обертаючись.

— Мосьпане Никито, у ту мить я зрозумів, що кохаю так, як ніколи не кохав, і що знову кохаю єдину жінку, яка ніколи не зможе бути моєю. Одну мені вже забрала недосяжність її рангу, другу — злощасна смерть, а тепер третя не могла належати мені, бо її присвячено спасінню Бога. Я пішов геть, пішов у місто, думаючи, що мені, мабуть, не слід більше туди вертатися. Я майже відчув полегшу наступного дня, коли Праксей сказав мені, що в очах мешканців Пндапеціма я був, звісна річ, найавторитетнішим серед Волхвів, тішився довірою Диякона, і Диякон хоче, щоб саме я став на чолі того війська, що його так добре вимуштрував Поет. Я не міг відмовитися від цієї пропозиції, адже розкол серед Волхвів зробив би наше становище сумнівним в очах городян, які з таким запалом віддавалися приготуванням до війни, і погодився; до того ж я не хотів розчарувати однонопв, панотив, блеміїв і весь той бравий люд, до якого я відчував щиру прихильність. Насамперед я подумав, що, присвятивши свої зусилля новій справі, я забуду те, що зосталося в лісі. Два дні мене займали тисячі невідкладних справ. Серед усіх цих клопотів, що мали б відвернути мою увагу, я страждав і мучився від думки, що Гіпатія вернулася на озеро і, не побачивши мене, подумала, що втеча її мене образила і що я вирішив більше з нею не бачитися. Мене вразила думка, що її це вразило і що вона не хоче більше мене бачити. Якщо так, то що мені було робити — мчати верхи туди, де живуть гіпатії, викрасти її, знищити супокій цього племені, переступити через її невинність, давши їй зрозуміти те, чого їй не варто розуміти? А може, ні, може, я побачу, що вона знов зосередилась на своїй місії, звільнившись від земної пристрасті, яка тривала всього лиш коротесеньку мить? Та й зрештою, чи була ця мить насправді? Я знову переживав кожне її слово, кожен порух. Щоб пояснити, яким є Бог, вона двічі навела як приклад нашу зустріч, але, може, то був просто спосіб, дитячий і геть невинний, зробити те, що вона говорила, зрозумілим для мене. Двічі вона мене торкнулася, але так само вона б торкнулася й соняшника. Вуста мої на її руці викликали у неї трепет, я знав це, але то було природно: людські вуста ніколи її не торкалися, для неї це було немов перечепитися через корінь і втратити на мить рівновагу, якої її навчали; мить ця проминула, і вона більше про неї й не згадала… Я обговорював зі своїми людьми воєнні питання, мусив вирішувати, де розмістити нубійців, а сам добре не тямив, де я. Я мусив покласти край цій тривозі, мусив знати. Для цього я мусив довірити своє і її життя в руки того, хто б підтримував між нами зв'язок. Ґавагай уже не раз давав мені докази своєї відданості. Я поговорив з ним тайкома, взявши з нього безліч присяг, сказав йому якомога менше, але достатньо, щоб він пішов на озеро і став чекати. Добрий одноніг був воістину великодушним, проникливим і тактовним. Він не став розпитувати мене, але, гадаю, багато що зрозумів. Два дні він вертався після заходу сонця, кажучи, що нікого не бачив, і його смутило те, що при цій вістці я бліднув. На третій день він вернувся зі своєю усмішкою на обличчі, схожою на серп місяця, і сказав, що поки він блаженно лежав у затінку своєї ноги, з'явилася та істота. Вона підійшла до нього швидко й довірливо, немов сподівалася когось тут побачити. Вона сприйняла мою вісточку схвильовано («Схоже, вона дуже хотіли тебе бачити», — сказав Ґавагай з деяким лукавством у голосі) і передала мені, що приходитиме на озеро щодня, щодня («Вона сказали це двічі»). Може, незворушно прокоментував Ґаваґай, вона теж уже давно чекає на Волхвів. Наступного дня я ще мусив бути в Пндапецімі, але свої обов'язки полководця я виконував з таким запалом, що це здивувало Поета, який знав мою нелюбов до зброї, і вселило бойовий дух у моє військо. Мені здалося, ніби світ належить мені, і я б міг без страху піти проти сотні білих гунів. Через два дні я знов пішов, тремтячи від страху, у те доленосне місце.