Умберто Эко - Бавдоліно

Гіганти теж могли б стати в пригоді, але їх можна було використати не на віддалі, бо вони мали тільки одне око, а для ближнього удару — вони могли б, скажімо, виринути із трав після атаки одноногів. Набагато вищі зростом від низеньких коней білих гунів, вони могли б зупинити їх ударом кулака по морді, взяти голими руками за гриву, потрусити, скинувши з сідла вершника, а тоді покінчити з ним ударом ноги, яка за розміром була у них удвічі більша від ноги однонога.

Не зовсім було зрозуміло, натомість, що робити з блеміями, понціями і панотіями. Ардзруні висловив думку, що останні могли б налітати на напасників згори, розгорнувши свої вуха, мов крила. Якщо птахи утримуються в повітрі, махаючи крилами, чому не можуть цього зробити своїми вухами й панотії, погоджувався Борон, і ціле щастя, що махатимуть вони ними не в порожнечі. Отже, панотіїв слід приберегти для того нефортунного моменту, коли білі гуни подолають перші лінії оборони і вступлять у місто. Панотії чекатимуть на них зверху, у своїх криївках на скелях, щоб впасти їм зненацька на голову і перерізати горлянку, якщо навчити їх вправно користуватися ножем, нехай навіть обсидіановим. Блеміїв неможливо було використати як спостерігачів, бо щоб розгледіти щось, їм довелося б стати на весь зріст, а це в умовах війни було б чистим самогубством. Одначе, якщо відповідним чином їх розмістити, з них вийшов би непоганий штурмовий загін, адже, як припускається, білі гуни звикли цілитися в голову, а коли бачиш перед собою ворога без голови, то принаймні на якусь мить розгублюєшся. Цю мить і повинні були використати блемії, кинувшись коням під ноги з кам'яними сокирами.

Слабким місцем у воєнній стратегії Поета були понції, бо як можна посилати в бій людей з пенісом на грудях, які при першій же сутичці дістануть по яйцях і впадуть на землю, репетуючи «мамо рідна»? Але їх можна було використати як розвідників, бо виявилося, що той їхній прутень був для них мов вусики для деяких комах — він піднімався і починав вібрувати при найменших змінах вітру або температури. А отже, вони могли виконувати роль вивідачів, висланих вперед як авангард, а коли їх усіх першими виріжуть до ноги, казав Поет, то на війні як на війні — тут нема місця для християнського милосердя.

Без'язиків спочатку хотіли залишити в спокої, бо вони не знали ніякої дисципліни, а тому могли справити полководцеві більше клопотів, ніж вороги. А потім було вирішено, що під загрозою батога вони можуть працювати в тилу, допомагати наймолодшим з євнухів, які разом із Соломоном будуть дбати про поранених, а також заспокоювати жінок і дітей всіх рас та пильнувати, щоб вони не висовували голів зі своїх нір.

При першій їхній зустрічі Гаваґай згадував також про сатирів-яких-ніколи-не-видно, і Поет припустив, що вони могли б завдавати ударів рогами, стрибаючи по-козячому на своїх роздвоєних копитах, але на будь-яке запитання про цей народ він діставав лише дуже ухильні відповіді. Вони жили в горах, за озером (яким озером?), і ніхто їх ніколи не бачив. Формально підданці Пресвітера, вони жили самі по собі, не підтримуючи з іншими стосунків, а отже немов і не існували взагалі. Ну й нехай, казав Поет, зрештою, роги в них, певно, криві, з кінчиками всередину або назовні, тому, щоб завдати удару, їм, певно, треба буде стати рачки або лягти пузом догори — ну це вже смішно, хто ж посилає в бій кіз.

— А таки посилають, — сказав Ардзруні. І розповів про одного великого полководця, який прив'язав козам до рогів смолоскипи і вигнав тисячі таких кіз на рівнину, на яку наступав ворог, примусивши його думати, буцім захисники маю, ть величезне військо. З шестирогими козами ефект цей був би ще більш вражаючий.

— Це коли ворог прийде вночі, — скептично зауважив Поет. — Але хай Ардзруні приготує кіз і смолоскипи — ніколи не відомо, як воно буде.

На основі цих засад, про які Веґецій з Фронтином [132] Флавій Ренат Веґецій (кінець IV — початок V ст.) — римський військовий історик і теоретик; Секст Юлій Фронтин (40 — 103) — римський аристократ, інженер і письменник, зокрема автор трактату про військове мистецтво. і не здогадувалися, і почалася військова муштра. На рівнині метушилися одноноги, вправляючись у стрільбі з новісіньких фістул, а щоразу, коли вони не потрапляли в ціль, Порчеллі вигукував блюзнірства, і добре, що він усього лише вживав всує ім'я Христа, бо для єретиків тих вживати всує ім'я того, хто був тільки названим сином, гріхом не було. Коландрино дбав про те, щоб привчити панотіїв літати, чого вони зроду не робили, але схоже було, що Господь Бог створив їх саме для цього. Ходити вулицями Пндапеціма стало складно, бо на голову тобі міг звалитися панотій, коли ти найменше цього сподівався, але всі змирилися з думкою, що місто готується до війни, і ніхто не нарікав. Панотії були на вершині щастя, бо, відкривши в собі ці нечувані здібності, вони були такі вражені, що вже й жінки з дітьми хотіли брати участь у виправі, на що Поет охоче погодився.