В Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

Москалі стежили за тим, як їв батя, та здивовано й мовчки поглядали один на одного. А коли він кінчив їсти та, облизуючи ложку, глянув на всіх і, немов засоромившись, одсунувся від порожнього казана, тоді вже всі разом зареготали на всю долину. А Марко, почуваючи себе ніяково, кліпав очима, неначе вчинив якусь велику провину.

– Го-го-го! Вот так батя! Єму нужен будєт большой пріход, а в нєбольшой дєрєвушкє он весь мір об’єст. Вєдь ето, братун, он за восьмерих справілся. Да нам всєм за цєлий день не одолєть столько хлєба, сколько он в одін прісєст уложіл! – казали, регочучи, москалі.

Самко не дивувався, він знав, що Марко і в бурсі не наїдався ніколи. Щоразу після трапези він збирав зі столів недоїдки хліба в поли своєї кути, ішов на сінник, а літом де-небудь у бур’яні кінчав усі шматки до крихти. Колись братські пекарі спробували нагодувати його досхочу різними стравами, що готували окремо для старших ченців. Годували його, годували, а він усе їв, не одмовляючись. З’їв сам усе, що готувалося на п’ятьох. Злякалися пекарі, думаючи, що він переїв надто та ще пропаде. Аж він, поївши все оте, ідучи з пекарні, попросив у пекарів ще хліба. Було дива на весь Братський.

Досить нареготалися москалі з Марка, а потім почали про дещо балакати.

Самко сказав, між іншим, про те, як вони з Марком боялися наблизитися до них.

– Да нєшто ми звєрі какіє? – запитав старший москаль, образившись трохи. – Люді ми, как і все люді. Правда, ми вродє как і казьонная вещь, с одной сторони, подневольниє. Живьом с пріказанія, с команди. Вот, к прімєру, прікажет нам начальний «Стрєляй друг дружку! Колі!» Ми і будєм колоть. Размишлять да раздумивать нам нє полагається. Вот поетому ми і страшни для всєх. А нам ето, как людям, і обідно. Нічєво не подєлаєш. Вот здєсь я, хотя і старшій, а меня ровно как і нєт. Потому что всє свої рєбята, тянєм вмєстє одну лямку. А вот в полку я буду с товаріщамі собакой. А нє будеш собакой, так тебя заколотят, – розповідав він про сумне та страдницьке солдатське життя.

Побалакали москалі з бурсаками, одпочили, а потім старший нагадав про воза. Треба ж його витягати. Пішли всі до саги, а за ними й бурсаки. Дивляться, колеса загрузли по самісінькі колодки. Порішили спробувати ще запрягти коней, може таки витягнуть. Запрягли, але коні хоч і добрячі, а не зворухнуть воза й з місця. Допомагають москалі гуртом, підпихають з боків та ззаду, але віз мов прикипів. Нарешті коні так смиконули, що порвали гужі й розпряглися. Нема чого робити, треба розвантажувати воза, хоч і не хотілося.

Аж ось Марко, що стояв осторонь та дивився, почав роздягатися, скинув з себе підкапка, лишився напівголий, у самих широченних штанях, бо сорочки не мав, підкачав штани, і коли тільки вийшли коні з голобель, то він, не поспішаючи, поліз у багнюку і, ставши спиною до воза, нахилився і почав намацувати передок біля осі. Усі здивовано дивилися на нього, думаючи, що то він жартує для сміху. Аж бачать, він нахилився наперед, напружив м’язи, все його тіло мов аж посиніло, він неначе поменшав на зріст, бо загруз у багнюку. Ще напружився, і передок воза піднявся трохи вгору, заколихався, щось мов затріщало, почала вибухкувати, наче стріляти та бризкати, брудна вода з-під ніг Марка; заколивався увесь віз, і раніше, ніж усі встигли подумати про те, щоб допомогти Маркові, то вже віз стояв на сухому.

Москалі остовпіли від здивування і стояли мовчки. А Марко тільки подивився на свої забруднені штани, не звертаючи ні на кого уваги, мов нічого дивного не зробив.

– Треба, мабуть, помитися біля річки, – сказав і попрямував до Дніпра.

– Дивись-бо, не покинь отам штанів, роззяво! – гукнув йому навздогін Самко.

– Ах, братци моі! Вот так сілушкі у молодца! – промовив захоплено старший москаль.

– Как же ето? Одін за двух лошадєй. Вот сіліща то! Вот так батя! Да таково молодца єжелі би в Москву, так єму і цени нє сложілі би. Пєрвий чєловєк бил би возлє купєчества. Жаль, что нє воєнний. Богатирь да і только, – балакали здивовані москалі.

– І вот он такой, а боялся к нам подойті. Сіліща страшная, а сєрдце как у младєнца! – говорив старший.

Повернувся Марко з річки, одягнувся, а штани повісив сушити на кущику. Дивляться на нього москалі – не надивляться. А старший узяв з воза дві величезні хлібини і поклав їх біля куща, сказавши: «єто батє за єво работу». Самкові, взнавши, що в нього є пістоль, дали москалі трохи пороху та куль. Зрадів Самко, що є чим набити зброю.