В Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

– Онде курить дим за кущами, – вказав він патерицею на кущі серед долини.

– Де курить дим, там повинні бути люди, – порішив Самко. – Підемо до них.

– А хтозна, що воно за люди... – сказав боязко Марко. Великий на зріст, дужої сили, він, проте, боязкий був.

– Запорожець з тебе! Лихо, не запорожець! А як ж ти будеш битися з татарвою та з турком? – запитав Самко.

– Турком? Та хтозна. Хіба з одним якимсь, то може, – промовив мляво Марко.

– Перун ти, та й годі, – сказав Самко, махнувши рукою, і попрямував туди, де курів дим.

Натягнув Марко на лоба свій підкапок та й поплентався за Самком.

Наблизившись до кущів, Самко з Марком побачили крізь прогалину декількох людей, зодягнутих у мундири зеленкуватого кольору. Вони сиділи біля казанка, що висів на сішках, а неподалік від них стояли в козлах рушниці.

– Москалі! – промовив з жахом Марко і зупинився.

– Еге ж! Вони... – сказав не дуже весело й Самко, зупинившись і собі.

– Та вже що буде, Марку! Нема чого тікати, бо вже вони побачили нас, – і Самко попрямував до москалів.

Що тут діяти, пішов за ним і зляканий Марко.

– Здорові будьте, – промовив сміливо Самко, підійшовши до гурту.

– Здравствуйтє, – одповіли деякі з москалів, не рухаючись з місця.

Усіх москалів було шестеро. Зодягнуті в однакове вбрання, в однакових кепках на голові, всі вони здавалися з першого погляду схожі один на одного, мов рідні брати.

– Нікак із святих. Монахі – что лі ча? – запитав москаль, що сидів з ложкою біля казана та куховарив.

– Святиє не святиє, а прімєрно люді, – сказав поважно другий москаль, видно старший з них. – Прісажівайтєсь, как вас вєлічать. Для отцов молодиє, а по одьожє – как знать, – звернувся він лагідно до бурсаків,

Самко сів одразу, а Марко постояв трохи, дивлячись з-під лоба, мов дитина серед чужих людей, а потім сів оддаль. Боявся дуже, хоч сам не знав, чого. А глянувши на бік, він побачив неподалеку біля саги за очеретом воза, чимсь навантаженого, пару коней, що паслися, а біля коней звичайнісінького дядька-селянина з батогом у руці. Це зовсім заспокоїло Марка. Коли, мовляв, отой дядько з кіньми живі та цілі, не з’їли їх москалі, то, виходить, нема чого боятися і йому з Самком.

– С духовних будєтє? – запитав Самка старший. Самко сказав, хто вони такі.

– А-а! Значіт, попи в ікрє. Батямі нам будєтє, – догадався старший.

Усі москалі засміялися.

– А вон тот батя уж больно вєлік. А как разжірєєт, так бєда, – сказав кухар, указуючи ложкою на Марка.

– Настоящій мєдвєдь. Мішка, мішка, попляші, в тєбя ножкі хороші, – додав ще хтось жартливо.

Усі сміялися.

– Ну, будєт вам, рєбята! – зупинив суворо старший. – Нєчєво зря чєсать язикі. Всє люді как люді. Наряді любого із вас в такой балахон, то і получітся чудак.

Спитавши в Самка, куди вони йдуть, і взнавши, що до Чернігова, старший далі не розпитував. А про себе сказав, що вони зі Смоленська, їдуть до Києва. Їхали байдаком, а тепер на конях поїдуть горою. А ось їм отут сталася пригода: заґавився дядько-візник, а коні завернули в сагу, загруз дуже віз так, що коні не витягли і довелося розпрягати. А оце вони порішили одпочити та трохи підгодуватися, а потім уже думати щось біля воза: хоч ще спробувати витягати, хоч розвантажувати. А не хотілося б лізти в грузьку калюжу.

Зварився куліш. Сідають москалі навколо казана, добувши з-за халяв ложки.

– Садісь і ви, молодиє отци, – присогласив старший бурсаків.

Самко одмовляється, дякує. Марко мовчить.

– Да что там. Садісь і всьо. Попробуєтє солдатской похльобкі, – каже старший, Андронов. – Дай-ка, брат, запасниє ложкі, – сказав він одному з москалів.

– Садісь, отци, і ладно. Похльобкі хватіт на пятнадцать душ. Святой нє святой, а однім духом нє прожівьош. Попробуйтє казьонной піщі, – забалакали москалі до бурсаків.

Андронов дав одну ложку Самкові, а другу встромив у руку Маркові. Підсіли до казана й вони.

Правду казали москалі, що того кулішу на багатьох вистачить. До того ще куліш був не дуже смачний, а хліб такий, що хоч коників ліпи, а через те всі швидко наїлися, в тому числі й Самко. Більша половина страви лишилася в казані. А біля казана сам Марко.

Він спершу, коли сів їсти, то сьорбав той куліш якось ніби соромливо, поглядаючи на всіх з-під лоба, а потім почув себе сміливіше і їв із смаком на увесь рот, а ще далі – так захопився їжею, що забув про все на світі. Не звернув навіть уваги на те, що всі вже давно покинули їсти та посідали оддаль від казана. А він собі, запихаючи в рота шматок за шматком глевкий солдатський хліб, нахилився над казаном та добирав з нього до краю. Уже аж тоді він опам’ятався, коли нічого не лишилося на денці, та не було ні шматка хліба.