В Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

З’явився з-за печі дідок, і Самко пішов за ним услід з льоху.

Коли Самко з Кваском повернулися назад, то вже Старого не було, мабуть ліг спати.

Подивився Самко навкруги, не знаючи, що робити, а лягати знову не хотілося. Ходив по льоху, роздивлявся на зброю та різну одежу. А в голові одна думка – тікати з цих печер, тікати на волю. Нудно отут, хоч би яка робота була. Звик він робити в Братському, то й зараз у нього така потреба.

– А що тут у вас, дідусю, роблять, коли спати не хочеться, – запитав він пошепки Кваска.

– Да ти не шепчі, а говорі громко, – сказав дідок. – У нас здєсь не заведєно шептаться. Шептання – ето чорноє дєло. Одні спі, а другіє пой, пляші. Спать захочеш, так і под пєсні усньошь. Ти спросіл, что дєлать тєбє. Что же дєлать-то? А пойді, синок, погуляй на дворє. Нєбось, по солнишку соскучілся. Да і ми без солнишка нє жівьом. Вот я тебя провожу.

Аж затремтів Самко від радощів, що можна побути надворі. Це ж він до речі роздивиться гаразд, щоб знати, як утекти звідціля. Мабуть, оцей дідок дурний, коли каже, що можна на сонечку побути. Он отой Кремінь та русявий вели їх по нетрях та по деревах лазили, щоб закрутити дорогу, а він каже, що можна й надворі погуляти. Треба оцю гулянку використати.

Повів Квасок Самка, тільки вже другою печерою, бо йшли по сходах угору, наче на дзвіницю. Ідучи, Самко мацав рукою стіни і довідався, що з обох боків були теж перехресні печері, що тяглися, мабуть, хтозна-куди, бо ніде не просвічувалося. А кожний шерх одбивався луною і замирав десь у глибині.

– У нас здєсь ходов-ходов! Нє зная, можно заблудіться, как в лєсє, – говорив Квасок. – Когда, значіт, работи нєт, так наш Старий с ребятушкамі бєрут кіркі да лопати і забавляются, продєливают ходи, – розповідав він.

«Та у них усе навпаки виходить, – подумав Самко. – Роботою зветься пограбувати когось, а забавкою – це коли робити киркою та лопатою».

Коли вони протупали сотню яку сходів, то блиснув світ, а через хвилину вони вийшли з нори надвір, коли оте можна було назвати надвір, бо вони опинилися на невеликому майданчику, що мав півсотні кроків уздовж і стільки ж завширшки, і наче обгороджений з трьох боків густими кущами ліщини, а від нори вгору нависли круті скелі, а там за кущами так немов і нема нічого, а тільки саме небо.

– Ти, синок, нє вздумай подойті блізко к кустам, нє то сорвьошся і костєй нє собєрьош, – попередив його Квасок, а сам пішов у нору.

Подивився Самко, – майданчик рівний, видно, що він руками чиїмись зроблений, бо й стіна над норою обтесана, а там, де кущі, земля, мабуть, поливається водою, бо вогка, та он і дерев’яні цебра стоять під кущами в холодку, біля самої нори вирубано з каменю ослони.

Попоходив він трохи, подивувався, чого воно отам за кущами не видно нічого, крім неба. Кортить подивитися, що там за кущами і куди це так можна впасти, як остерігав його Квасок. Підійшов обережно до кущів, – розгорнув трохи, не видно нічого, бо густі кущі, – мов стіна, розгорнув далі і глянув. Глянув і вжахнувся й здивувався разом. Він був на страшній височині, – на такій, що ліс унизу зеленів, наче невеликий бур’ян, а за ним прозорою стежкою крутився Дніпро, а ще далі жовтіли безкраї луки. З цього майданчика видно було на обидва боки гори, що тяглися стінами, видно було б на кілька верстов, коли б хто плив Дніпром або йшов понад берегом, коли б мати добрі очі. Десь далеко на горі серед лісу блищали бані церков.

«Мабуть, ото й є місто Любеч, а недалеко від нього й Чернігів», – подумав Самко і зітхнув. Пригадав ще слова Старого, що, мовляв, їм з Марком буде тут добре. Може, воно й добре, та не сюди вони прямували, а там, куди вони надумали йти, може і гірше було б, так зате воно надумано, вирішено. А тікати звідціль не так легко, як здавалося. От нехай би хто спробував утекти з цього майданчика. На стіну, що в ній нора, так і кішка не здереться, а тут з трьох боків тільки б той утік, хто вміє літати. У печерах і заблудиш, бо й у лісі вже блудили. Не дурно ж отой дідок казав, що можна надворі погуляти. «Гуляй отут, мов пес на ланцюзі, та поглядай на небо, або дивися вниз, мов сорока в порожню кістку. Не минеться таки, мабуть, їм з Марком розбійникувати, хоч до такої роботи аніяк руки не сверблять», – міркував Самко, поглядаючи навкруги вже не з дивуванням, а з сумом, що довелося опинитися в таких лабетах.

– Час, хлопче, вже йти снідати, бо сідає сонце, – почувся з нори голос Кременя.

«Ось як тут у них – снідати увечері, а вечеряти ранком, бо робота вночі, а одпочинок удень», – дума Самко ідучи за Кременем по східцях униз.