Товмач уже повідомив султана, що старий Петрович близький родич малолітнього королевича і що це саме він збив з коня у 1514 році Дьєрдя Дожу і захопив його в полон.
Вельмож провели до шатра. Всі троє поштиво вклонилися. Коли султан вийшов назустріч і подав їм руку, чернець теж ступив крок уперед і поцілував падишахові руку. Старий Петрович зробив те ж саме.
Тільки Балінт Терек замість того, щоб цілувати руку, вклонився ще раз, збліднувши в обличчі, а тоді все-таки гордо глянув на султана.
Це вже було зухвальство! У ченця все похололо всередині. Якби він міг знати, що так вийде, то не вмовляв би пана Балінта їхати разом.
Султан і оком не змигнув. Він підняв руку, простягнуту для поцілунку, й поклав її на плече Балінту Тереку, обняв його.
Все вийшло так по-родинному й по-угорському, наче інакше й бути не могло.
У шатрі трохи поодаль стояли й молоді султанові сини. Вони люб'язно поручкалися з угорськими вельможами. Їх, видно, заздалегідь навчили, як поводитись у таких випадках. Затим вони знову відійшли за спину батька і вп'ялися поглядами в Балінта Терека.
Мали на що дивитися! Яке горде обличчя, який величавий красень-угорець! Одягнений у червону атласну одежу, Балінт Терек затьмарював собою всіх вельмож.
І султан теж у свою чергу зиркав старечими булькатими очима на Балінта Терека частіше, ніж на ченця, що, раз у раз кланяючись, хитро й пишномовно пояснював латиною, що німецьку загрозу вдалося відвернути і угорці тепер щасливі, бо відчувають себе під крилом у такого могутнього покровителя.
Товмачем був Сулейман, худорлявий старий пан з хворобливим обличчям; він іще юнаком потрапив до турків з угорської землі і тому вільно володів обома мовами. Сулейман перекладав слово в слово з того, про що говорив чернець.
Султан кивав головою. Коли чернець Дьєрдь закінчив свою промову, низько вклонившись, султан усміхнувся у відповідь:
— Ти добре сказав. Я тому й прийшов, що король Янош був моїм другом. Мені не байдужа доля його народу. У вашу країну знову мають повернутися мир і спокій. Угорський народ може бути спокійний: мій меч надійно і на всі віки захищатиме його.
Чернець вклонився із щасливим виразом на обличчі. Старий Петрович витер сльози з очей. Один тільки Балінт Терек дивився поперед себе, нахмуривши чоло.
— Що ж, давайте глянемо, з яким ворогом ви воювали! — сказав султан.
Він сів на коня і в супроводі угорських вельмож неквапливо проїхав уздовж бранців. Бідолашні німці стояли на піщаному березі Дунаю, вишикувавшись у два довгих ряди. Декотрі з них ставали на коліна перед такими високими панами.
Праворуч від султана їхав чернець, ліворуч Сулейман-паша. Часом султан озирався назад і звертався то до Петровича, то до Балінта Терека, то до своїх синів.
Бранці впали ниць перед султаном. Деякі з них піднімали над головою скуті ланцюгами руки.
— Нікчемний люд! Найманці! — зауважив турецькою мовою султан.— Але трапляються і міцні вояки.
— Були там і сильніші,— відповів по-угорськи Балінт Терек, коли султан звернувся до нього.— Кілька сотень. Але тепер їх тут нема.— І у відповідь на запитальний погляд султана спокійно додав: — Я порубав їх.
Вернулися до шатра. Султан не став заходити всередину, отож для нього винесли розкладне похідне крісло. Але посланцям і синам султана стільців не запропонували.
— Що нам робити з полоненими, ваша величність? — запитав Ахмат-паша?
— Відрубайте їм голови,— відповів султан таким байдужим тоном, наче наказував, щоб йому почистили кафтан.
Султан сів перед шатром у крісло, на гаптовану золотими нитками подушку. Позаду нього стали двоє слуг з віялами з павичевого пір'я — стали не заради помпезності, а щоб відганяти мух. Наближався до кінця вересень, і разом з військом кочували хмари мух.
Обіч султана стояли його двоє синів. Перед ним, познімавши шапки, угорські вельможі.
Султан якийсь час дивився поперед себе, затим звернувся до Балінта Терека:
— Мої воїни схопили якогось попа з твоїх володінь. Може; ти його знаєш?
Балінт Терек і сам розумів, про що каже султан, але вислухав і товмача. Тоді відповів угорською мовою:
— Я не знаю в обличчя усіх своїх священиків. У мене їх кілька сотень, до того ж різної віри. Але цілком можливо, що саме цього я знаю.
— Принесіть його сюди,— наказав султан і, звівши догори брови, кинув байдужий погляд поперед себе.
З берега Дунаю долинув гамір — там рубали голови бранцям. Крики і благання змішалися з галасом у таборі.
Читать дальше