Геза Гардоні - Зірки Егера

А в серці дзвоном відлунювали слова Іштвана Добо: «Головне — не боятися!»

Він уже давно не бачився з Добо. Відтоді як Балінт Терек відвернувся від Фердінанда і перейшов на бік короля Яноша, Добо не навідувався ні до Шомодьвара, ні до Озори. Однак Гергей згадував про нього з вдячністю, й слова Добо: «Головне, синку, не боятися!» — запали йому в душу.

Низенький турецький коник знову рушив. Гергей підстьобнув і свого коня. Хай буде, що буде, зустрінемося! А може, турок і не його переслідує? Гукне: «Доброго ранку!» — і поскаче далі.

Та дорога, якою наближався турок, якраз звертала на північ. Зустріч неминуча.

А що як турок схопиться за шаблю?

Гергей ще ніколи не брав участі в бою. При дворі Балінта Терека його вчили фехтувати, і він щодня вів двобої з турками-невільниками. Але ж то була тільки гра. Їх захищали залізні обладунки, і навіть топірцями навряд чи вони могли б покалічити один одного.

От якби мати при собі хоча б списа чи шаблю, як у яничарів! А то цей благенький кончар!..

«Найголовніше — нічого не боятися!» — знову зазвучало у нього в душі.

І він поскакав уперед.

Але турок не зрушив з місця. І далі стояв як укопаний.

Гергей, розпалившись, сміливо помчав путівцем і мало не закричав від радості, коли побачив, що турок повернув коня і кинувся навтьоки.

Отим турком виявився не хто інший, як Туліпан.

— Туліпане! — гукнув юнак.

Зачувши крик, турок ще сильніше зачав шмагати коня, щодуху скачучи вузенькою дорогою. Маленький коник біг добре, але на дорозі були калюжі й земля глиниста. Турок вирішив перестрибнути через рівчак, щоб вирватися в поле. Кінь підсковзнувся, і турок, звалившись, прокотився по землі.

Коли школяр під'їхав ближче, турок уже стояв на ногах, тримаючи в руках списа.

— Туліпане! — гукнув до нього юнак, заходячись сміхом.— Не дурійте!

— О, хай йому біс! — сказав Туліпан, зніяковівши.— Так це ви, паничу?

— Ну й хоробрий з вас вояка! — пожартував Гергей і зіскочив з коня.

— А я думав, що то за мною женуться,— розвів руками Туліпан.— Як це вам пощастило втекти?

— Треба головою думати. Я почекав трошки, сподіваючись на вашу допомогу.

— Ніяк не міг я,— виправдовувався Туліпан.— Невільників зігнали на середину табору і всюди понаставляли стільки вартових, що я сам ледве втік.

Турок поплескав свого коня, щоб той стояв спокійно, і, почухавшись, додав:

— Трясця б вхопила цю шкапу! Як я доберуся на ній додому? Та ще на мені ця одіж... Уб'ють по дорозі.

— Лишіться в самій сорочці, а шаровари нехай, не помітять.

— А хіба панич не поїде зі мною?

— Ні.

— А куди ж ви?

— Я поїду в Буду.

— Тоді знову попадете туркам у лабети.

— Я встигну туди раніше, ніж вони. Якщо ж трапиться якесь лихо, там мій господар, а він чоловік могутній. І королем міг би стати, якби захотів.

Туліпан знову виліз на свого коня. Гергей подав руку Туліпану і сказав:

— Вітайте від мого імені домочадців своїх.

— Дякую,— відповів Туліпан.— І від мене кланяйтесь панові. Не кажіть йому, що застали мене п'яним. Я ж не панське вино п'ю, а те, що слугам дають.

— Гаразд, гаразд; Туліпане! З богом!

Туліпан ще раз оглянувся.

— А де ж піп?

У юнака на очі навернулися сльози.

— Він, бідолаха, хворий. Я навіть не зміг з ним перемовитись словом.— Гергей іще щось хотів сказати, але не зміг, бо цьому або сльози завадили, або він передумав. Смикнув за вуздечку і рушив на схід.

День Гергей перебув у лісі. Тільки ввечері наважився їхати манівцями на Буду.

Сонце вже сходило, коли він виїхав на луку, що лежала під горою Геллерт. Там він зняв з голови тюрбан, а плащ прив'язав до сідла.

Трава довкола виблискувала росою. Гергей зліз з коня. Роздягнувся до пояса, набрав роси в долоні й змив з себе дводенну пилюку. Вмивання освіжило його.

Кінь теж тим часом встиг попастися. Зігрівшись вранішнім промінням сонця, Гергей поскакав далі широкого дорогою.

Вздовж шляху видно було сліди недавньої будайської битви: поламані списи, розбиті пищалі, погнуті обладунки, трупи коней, шаблі, жалюгідні чорні німецькі шоломи, що скидалися на казанки.

Земля була встелена мертвими тілами.

Біля тернового куща лежало п'ятеро вбитих німців. Двоє, впали долілиць, один скоцюрбився, ще в двох розтрощені голови. Трьох, видно, знайшла куля, а двоє, тяжкопоранені, відповзли сюди і тут сконали.

Над полем стояв важкий сморід.

Коли Гергей наблизився, з трупів злетіли круки і закружляли над ними. Потім сіли трохи далі й продовжували учту.