Геза Гардоні - Зірки Егера

— Красно дякую! — відповів Зріні, грюкнувши кулаком по столу.— Я не хочу вилежуватися п'ятдесят років.

Він піднявся з-за столу, і шабля його брязнула...

Цей брязкіт розбудив Гергея, він розплющив очі і здивовано побачив, що сидить не за столом у пана Балінта Терека, а лежить під зоряним небом і перед ним стоїть не Зріні, а широкоплечий кремезний турок.

То був Хайван. Це він штурхнув юнака в ногу, щоб той прокинувся.

— Ось тобі одяг! — сказав він і кинув юнакові плащ та тюрбан.— А коня ми роздобудемо десь по дорозі.

Юнак накинув на себе плащ сипахи, на голову надів високий тюрбан. І плащ, і тюрбан виявилися трохи завеликі, але юнак зрадів їм більше, ніж коли б йому дісталося вбрання герцога.

Турок-велетень нагнувся, натиснув кілька разів рукою і зняв кайдани з другої ноги. Затим рушив попереду, взявши напрямок на північ.

Плащ сягав Гергею до кісточок, довелося його підв'язати. Юнак дріботів поруч з велетнем.

У шатрах і перед шатрами всі спали. Біля шатра з мідними кулями нагорі й кінськими хвостами вони зустріли вартових, але й ті вже дрімали.

В одному місці вони вийшли на стадо верблюдів. Шатрів там було вже менше. Люди спали скрізь, лежачи просто на траві.

Хайван зупинився біля намету з синіми полотняними латками.

— Гей, старий! — гукнув він.— Вставай!

З намету визирнув лисий старий чоловік з довгою сивою бородою. Він вийшов у довгій до колін сорочці, босоніж.

— Ну, що там ще сталося? — запитав він.— Це ти, Хайване?

— Я,— відповів турок — Тиждень тому ми сторгувалися з тобою за отого сірого коня.

І він показав на великого незграбного коня, що пасся разом з верблюдами.

— Віддаси, як домовлялися?

— І ти тому розбудив мене серед ночі? Давай двадцять курушів [29] Куруш — турецька монета, піастр (тур.). , скільки я й просив, і забирай свого коня.

Турок дістав з пояса дукати. Спочатку відрахував по одному на долоні, а тоді вже виклав купцеві всю суму разом.

— Мені й остроги потрібні,— мовив Гергей, поки старий відв'язував коня.

— Дай на додачу ще й пару острогів,— наказав Хайван.

— Це вже завтра.

— Ні, зараз давай.

Старий турок зайшов у намет, довго шукав щось там у темряві. Тоді вийшов, тримаючи в руках пару заіржавілих острогів.

Саме в цей час Юмурджак блукав табором серед наметів, в яких розмістили хворих.

— В якому наметі лежить отой невільник, що хотів відправити сьогодні в рай нашого всемилостивого падишаха? — запитав він вартового.

Дозорець показав йому на білий чотирикутний намет.

Біля намету довкола багаття сиділо навпочіпки п'ятеро стариків у білих чалмах і чорних кафтанах. Це були придворні лікарі султана. У всіх п'ятьох були серйозні й засмучені обличчя.

Юмурджак зупинився біля вартового, який охороняв намет.

— Чи можу я поговорити з бранцем?

— Спитай у лікарів,— поштиво відповів дозорець.

Юмурджак вклонився лікарям. Ті кивнули у відповідь.

— Ефенді [30] Ефенді — пане (тур.). , якщо ви дозволите мені поговорити з отим хворим, ви зробите добру справу для падишаха.

Хтось із лікарів пересмикнув плечима. Це могло означати і «не можна», і «зайди в намет». Юмурджак віддав перевагу другому тлумаченню.

Запона намету була відкинута. Всередині горів великий світильник. Священик лежав на постелі горілиць, очі його були приплющені.

— Гяуре,— мовив турок, підходячи ближче до нього,— ти не впізнаєш мене?

Панотець Габор не відповів.

— Я — Юмурджак, якого тобі колись доручили повісити. Ти подарував мені волю, взявши від мене взамін мій амулет.

Священик мовчав. У нього навіть вії не здригнулися.

— Тепер ти раб,— вів далі турок,— і тебе напевно чекає смерть.

Священик й ці слова полишив без відповіді.

— Я прийшов по свого амулета,— провадив турок вкрадливо.— Тобі він нічого не дасть, а в мене вся сила в ньому. Відтоді як я з ним розлучився, мене всюди переслідують нещастя. На березі Босфору я мав будинок — прекрасний невеличкий палац. Я придбав його з тією метою, щоб на старість оселитися в ньому. Будинок той згорів. А скарби, що в ньому зберігалися, пограбували. В одному з боїв мені покалічили руку. Глянь на мою ліву руку: видно, я вже так і навіки зостануся калікою.— І він показав довгий червоний рубець.

Священик лежав непорушно.

— Гяуре,— говорив далі турок, мало не плачучи,— ти добра людина. Віддай мені мій амулет!

Піп не відповідав. У тиші чути було, як шкварчав світильник.