Геза Гардоні - Зірки Егера

Це все, що він міг зробити.

Поки турок не з'явився, Гергей довго тримав у руках останні креслення. Це була схема Егерської фортеці у вигляді жаби з перебитими лапками. Рисунок привернув його увагу, бо на ньому виднілися чотири підземні ходи, а між ними — зали й квадратне водосховище. Яка дивна споруда! Ті, що її проектували, наче заздалегідь розрахували, що колись, можливо, доведеться продовжувати боротьбу в підземеллі. Якщо й там не вдасться здолати ворога, вони відступлять з фортеці підземними ходами, а переслідувачі загинуть у водосховищі. Юнак підняв очі, подивився, чи не йде турок.

Ось залунали його кроки. Від гармат рухалась його довга тінь.

Гергей хутко зібгав останнє креслення, скрутивши в кульку, а тоді засунув його в кишеню камізельки. Пальцями прорвав дірку в кишені й опустив кульку за підкладку. Тоді знову схилився над розкладеними кресленнями.

— Піп іще живий,— мовив турок, присідаючи навпочіпки,— але, кажуть, до ранку не дотягне.

— А ти його бачив?

— Бачив. Довкола його шатра зібралися всі наші лікарі. А піп лежить на ліжку, обкладений подушками, і хрипить, як той кінь перед смертю.

Гергей затулив очі руками.

— Ти що, його спільник?

— А коли й спільник? Щастя твоє в моїх руках.

Турок закліпав очима, але враз зробився лагіднішим.

— Ці папери приносять щастя?

— Не самі папери, а їхня таємниця. Але тільки туркові!

— Та кажи вже! — прошепотів велетень.— Я виконав твоє бажання.

— Спочатку ти мусиш мене визволити.

— Ти ба, чого захотів!

— Ця таємниця дасть тобі більше.

— Я звернуся до когось іншого.

— Турки заберуть у тебе ці малюнки." Думаєш, допоможе хтось із християн? Але коли ще доля знову зведе з християнином, до того ж з таким, що знав би водночас і латинь, і турецьку мову! І якому б ти міг прислужитися чимось таким, за що він погодився б відкрити тобі секрет твого щастя.

Турок схопив юнака за горло.

— Задушу, якщо не скажеш!

— Тоді я крикну, що в твоїх руках священна реліквія.

Але більше він вже не міг зронити й слова — турок наче обценьками здавив йому горло.

Юнак почав задихатися.

Але турок зовсім не збирався його задушити. Яка б з цього йому була користь? Так він і щастя своє загубить. А Хайван не для того пішов у військо, щоб накласти своєю головою. Він мріяв стати начальником, як і кожний солдат.

Велетень відпустив хлопця і промовив похмуро:

— Ну що ж, убити тебе я зможу й тоді, коли ти мене обдуриш. Але як мені звільнити тебе?

Гергей ще не відсапався і не міг говорити.

— Насамперед,— мовив він нарешті,— перепиляй мені кайдани.

Велетень презирливо посміхнувся, потім роззирнувся довкола і великою могутньою червоною рукою потягнувся до кайданів. Двічі натиснув — ланцюг з тихим дзвоном упав на траву.

— Ну, а далі що? — спитав турок. Очі його горіли.

— Добудь мені ковпак і плащ сипахи.

— Це вже важче.

— Зніми з когось, хто зараз спить.

Турок пошкрябав шию.

— Але й це ще не все,— вів далі школяр.— Ти мусиш добути мені коня і яку-небудь зброю. Будь-що, мені байдуже.

— Якщо нічого не знайду, віддам тобі свого кинджала.

— Гаразд.

Турок огледівся. Довкола всі міцно спали, тільки вартові безмовно походжали туди й сюди. Довготелесий яничар стояв від них за двадцять кроків. Він встромив свого списа у землю і сперся на нього.

— Стривай-но,— мовив велетень.

Він підвівся і подибав у напрямку на схід. Ще мить, і він уже зник між наметами.

Гергей ліг на траву, вдаючи, що спить. Але спати йому не хотілося, хоч утома й долала його. Раз у раз він поглядав на небо, спостерігав, чи зайде місяць за довгу сіру хмару, що мала вигляд плота і, здавалося, застигла посеред неба. (Якщо вони зійдуться — землю огорне сприятлива темрява). Скоса він поглядав на довготелесого, непривітного яничара, що стояв, витягнувши шию, мов орел-стерв'ятник. Він, очевидно, спав навстоячки — стомлені солдати сплять і стоячи.

Ніч була лагідна, повітря аж трепетало від тисячоголосого хропіння. Здавалося, земля сама муркоче, наче кішка. Лише зрідка тишу порушувало валування собак, уривки розмов вартових і тихе постукування копит коней, що паслися неподалік.

Поволі і Гергей став засинати. Від утоми й тривоги він теж задрімав (приречені завжди міцно сплять у ніч перед стратою). Але юнак відганяв від себе сон, що огортав весь табір. Але врешті і в нього склепилися повіки.

Уві сні він побачив себе в старому замку Шомодьської фортеці, в класній кімнаті, разом з синами Балінта Терека.