Геза Гардоні - Зірки Егера

— У замку,— відповів Цецеї.

Така відповідь, видно, не задовольнила священика, тому Цецеї додав, виправдовуючись:

— Вона дуже сподобалася королеві, і та не відпускає її від себе ні на хвильку.

— І давно?

— Уже кілька днів.

— А чи це не для того, щоб доглядати за дитиною? — пирхнув невдоволено священик.

— Так, Евіца не відходить «від маленького королевича,— відповів Цецеї.— Але ти тільки не подумай, що її взяли туди за няньку. Там няньок вистачає і без неї.

— Твоя донька доглядає сина Запої? — вигукнув священик.

Цецеї знервовано закульгав по кімнаті.

— А що в цьому дивного? — пробурчав він, обертаючись.— А хіба не ти казав, що хай уже краще пес та угорець, ніж німець та ангел.

— Але щоб твоя донька бавила сина Запої! — вигукнув голосно піп, почервонівши від обурення.— Невже в тебе розкис мозок на старості літ! Чи ти забув, що батько цієї дитини був катом? Забув, як разом зі мною пожирав Дьєрдя Дожу?

І піп так хряпнув стільцем об підлогу, що той аж розлетівся на друзки.

У Гергея шматок застряг у горлі. Він швидко збіг сходами вниз і вивів свого коня на подвір'я. Поскакав, навіть ні з ким не попрощавшись.

Біля королівського палацу юнак зліз з коня і повів його за вуздечку. На стіні палацу він помітив великого сонячного годинника завбільшки в колесо підводи. Сонце якраз піднялося над хмарами, і позолочений стовпчик показував бліду тінь від римської цифри IV.

Гергей уважно розглядав вікна. Подивився спершу на вікно нижнього, потім верхнього поверху, затим і на віконця вежі.

Через браму виходили й заходили вояки. Ось у ворота, ледве тягнучи ноги, зайшов сивобородий згорблений дідусь-угорець. За ним ішли два дяки. То був, певне, якийсь великий пан, бо всі віталися до нього, але він нікому не відповідав на привітання. Дяки несли якісь папери, скручені в трубку. За бортами їхніх полотняних ковпаків стирчали гусячі пера. За поясом гойдалися мідні каламарі. День був сонячний, і тіні дяків велично пересувались по стінах палацу. Гергей помітив і стрункого русявого вояка, йому зразу впало у вічі, що вояк у червоних чоботях, а тонкі ноги його обтягнуті червоними штанами. З цього він зрозумів, що це вояк із сігетварської варти. І тут-таки впізнав у ньому Балінта Надя.

Гергей повернув свого коня і спішно подався до площі Святого Дьердя. Йому не хотілося, щоб хтось із людей Балінта Терека побачив його тут.

Не встиг він відійти кілька кроків, як знову зустрів знайомого. Це був жвавий низенький чолов'яга з круглою борідкою — Імре Мартонфальваї. У Балінта Терека він був за дяка, ключника, управителя — словом, близькою й довіреною людиною.

Гергей сховався за свого коня, але ж дяк Імре помітив хлопця.

— Оце так зустріч! — вигукнув він.— Братику Гергею!

Юнак почервонів аж по вуха, підняв голову.

— Як ти сюди потрапив? Приїхав до свого пана? А що то за буйвол з кінською мордою, звідки він у тебе? То не з нашої породи коней!

Гергей волів крізь землю провалитися разом з тою поштивою конякою, що її назвали буйволом.

Але він швидко опанував себе.

— Я приїхав до нашого пана,— відповів він, знічено кліпаючи очима.— Де він?

— Не знаю, чи він уже повернувся в Буду. Він відводив німецьких бранців до султана. Та й хоробра ж людина наш господар! Бачив би ти, як він косив німців! Тиждень тому, як він повернувся з битви, вся права рука була в крові. Королева саме сиділа біля вікна. Гарцюючи на коні під вікном, він показав їй праву руку і шаблю... А як у нас вдома? Худоба не здихає?

— Ні,— відповів Гергей.

— Невільники вже почистили стару криницю?

— Почистили.

— А зерно не крадуть?

— Ні.

— Паничі здорові?

— Здорові.

— А наша пані?

— Теж здорова.

— У Реметеудварі ти не гостював?

— НІ.

— Отаву вже почали косити, не знаєш?

— Не знаю.

— Ну, де ж ти зупинишся? — спитав дяк, обмахуючись шапкою.— Знайшов собі притулок?

— Ні.

— Тоді поїдемо до мене. Ти якусь важливу звістку привіз панові чи листа?

— Ні. Просто так приїхав.

— Тоді зачекай мене тут. Я зайду в палац. Або ходімо на кінський двір, звідти до мене додому, а там перевдягнешся. Чи, може, в тебе й одягу немає? Нічого, знайдемо. Тоді й з паном зможеш поговорити.

Мартонфальваї відвів юнака на подвір'я і залишив його у затінку.

Гергей глянув услід цьому жвавому балакучому чоловікові. Побачив, як той досить хутко піднімається вгору по широких сходах з червоного мармуру. Потім раптом замислився — чи не краще буде втекти від гніву пана Балінта?