— Я привіз тобі каблучку,— мовив Гергей і дістав з кишені великий турецький перстень.— її заповідав мені мій добрий учитель. А я подарую цю каблучку Віцушці.
Дівчина взяла перстень у руки, із захватом розглядаючи топазовий півмісяць і діамантові зірочки. Потім наділа каблучку на свій палець і усміхнулася.
— Яка велика! Але ж і гарна!
Каблучка теліпалася на її пальці, і Віцушка засунула в неї ще один палець.
— Коли я виросту, буде якраз,— пожартувала дівчина.— А доти хай вона зберігається в тебе.— І додала з дитячою безпосередністю: — Я надіну її тоді, коли ми одружимося.
Обличчя Гергея спохмурніло, очі зволожилися.
— Не будеш ти моєю дружиною, Віцушко.
— Чому це не буду? — ображено запитала дівчина.
— Ти ж тепер знаєшся тільки з королями і герцогами. Тебе не віддадуть за такого простого хлопця, як я.
— Скажеш таке! — пирхнула дівчина.— Ти думаєш, що я пнуся за вельможами. Королева теж якось сказала, щоб я любила малого королевича, і за це вона підшукає мені гарного жениха. А я відповіла їй, що вже маю нареченого.
І навіть назвала твоє ім'я і сказала, що Балінт Терек — твій прийомний батько.
— Так і сказала? А вона що?
— Так сміялася, що мало не впала зі стільця.
— Вона теж тут, у саду?
— Тут. Он вона, у білій сукні.
— Ота?
— Еге ж. Правда, гарна?
— Гарна. Але я думав, вона ще краща.
— Ще краща? То що, по-твоєму, вона не дуже вродлива?
— У неї на голові й корони немає.
— Якщо хочеш, можеш з нею побалакати. Вона дуже мила жінка, тільки угорської мови не розуміє.
— А яку ж вона розуміє?
— Вона розмовляє польською, німецькою, французькою, латиною, тільки угорської не знає. Твоє ім'я вимовляє теж по-своєму: Керке...
— А про що мені з нею балакати? — відмахнувся Гергей.— По-німецькому я знаю лише кілька слів. Ти краще скажи мені, Віцушко, як нам з тобою побачитись, коли ще раз трапиться приїхати в Буду?
— Як побачитись? Я просто скажу королеві, щоб тебе впустили.
— І вона звелить пускати?
— Авжеж. Вона мене любить і все мені дозволяє. Навіть свої парфуми мені дає. Понюхай лишень рукави моєї сукні. Правда, гарний запах? Усі королеви так напахчені!.. А ще показала мені свій молитовник. Там такі гарні малюнки! Є і діва Марія в синій шовковій сукні посеред троянд. Ти б тільки побачив!
З-під липи долинуло пронизливе вищання, наче хтось наступив кошеняті на хвіст. Ева здригнулася.
— Ой! Маленький король прокинувся! Зачекай мене тут, Герге!
— Віцусю, я не можу чекати. Прийду завтра.
— Гаразд! Приходь сюди щодня в цю пору,— відповіла дівчина і побігла до малого королевича.
Ніщо на світі не відбувається так, як ми собі наперед загадуємо.
Коли Балінт Терек вернувся додому, кілька годин до нього не можна було підступитися.
Він зачинився у своїй кімнаті й ходив по ній туди й сюди. Його важкі, розмірені кроки відлунювали на нижньому поверсі.
— Пан сердитий,— пояснив стурбовано Мартонфальваї.— Чи не на мене?
— А що як він ще й мене побачить,— здригнувся Гергей і почухав голову.
Мартонфальваї тричі піднімався по сходах, перш ніж зважився зайти до кімнати господаря.
Балінт Терек стояв біля вікна, яке виходило на Дунай. На ньому була та сама одежа, в якій він їздив до султана. Він навіть не відв'язав свою святкову шаблю в оксамитових піхвах.
— Що там таке? — запитав він, повернувшись.— Чого тобі, Імре? Я ні про що не хочу зараз говорити.
Мартонфальваї запопадливо вклонився і вийшов з кімнати. Він зупинився на веранді й збентежено почухався за вухом. Сказати чи ні? Скаже — буде біда. Коли пан Балінт сердиться, він як грозова хмара: досить найменшої іскри, і загуркоче грім. А не скажеш — теж біди не минути. Хто б до них не приїхав з дому, він усіх радо приймає.
Будинок Балінта Терека стояв біля самих Фейєрварських воріт. З одного боку його вікна виходили на Пешт, з другого — на гору Геллерт. Визирнувши у вікно, Мартонфальваї побачив, що у двір заходить Вербеці, і це додало йому рішучості.
Він швидко рушив назад і знову відчинив двері кімнати.
— Ваша милість, прийшов пан Вербеці.
— Для нього я вдома.
—І Гергей теж тут! — випалив дяк одним духом.— Юний Борнемісса.
— Гергей тут? Сам?
— Сам.
— Як він сюди потрапив? Скажи, нехай заходить.
Гергей підійшов до дверей одночасно з сивобородим, згорбленим старим Вербеці.
Побачивши, що Мартонфальваї низько вклонився гостеві, Гергей зробив те саме. Напередодні він уже зустрічався з цим старим паном біля королівського палацу. Це за ним дячки з гусячими перами на шапках несли сувої грамот. Ех, і славетна ж людина! У свої юнацькі роки він спілкувався з королем Матяшем!
Читать дальше