Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Ігумен Іван повчально підняв перед князевим обличчям палець:

— Великий князю, чадо великого Ярослава! Не можеш падати у відчай. Владою своєю маєш міцнити Русь. Пощо навколо тебе немає мужів смислених, через яких кермував би Руссю? Пощо одних лискучих льстеців навколо себе тримаєш? За ладан, яким тебе обкурюють? Для мужа державного — се кінець. Смерть його яко державця.

Всеволод щулився від тих слів ігумена. Справді-бо, хто довкола нього? Одні, як Чудин, старі й древні, а тому злобствуючі на все молодше і розумніше — бо йому належить майбутнє, забули й меч у руках тримати. Молоді — хижі та хвацькі — похапали землі, які він їм роздавав, і розбіглися від нього. Інші — обиду в серці зачаїли. Мовчки радіють безпорадності його. На одного сина свого Володимира може покластися — ганяє його по всій землі руській: то в Ростов, то в Суздаль, то в Чернігів, то в Переяслав… Немає біля нього іншої опори.

— А ти, князю, подай першим руку своїм вірним боярам. Через них і кермуй.

— Не послухають.

— Ми станемо на підмогу! Підіпремо тебе. Бояри київські нам підвладні нині. От хоча б і старий воєвода Янь Вишатич. Ображений твоєю неувагою. Поклич його до себе. Муж смислений єсть. З молодих пошли Торчина і Берендія.

— Молоді ще вони.

— Ого-го! По тридцять п'ять літ за плечима! Ісус Христос у тридцять і три роки чудеса творив на весь світ.

Всеволод роздумував. Чухав за вухом. Не любив, коли для повчання брали мудрість в давніх книгах. Сам знав їх більше за всіх і тим не хизувався. Знав: чим менше обізнаний чоловік із писаннями і чим менше обтяжував свою пам'ять знаннями, тим більше посилався на прочитане.

Але таки довелося слухатися поради ігумена. Довелося князю Всеволоду хилити перед ним голову. Іще за тую Кильку вислуховувати дорікання. Негоже-бо князю землі Руської непевним і невідомим служницям села роздавати. Інша справа — дати їх монастирю альбо якому боярину за заслуги.

— Чи князь хоче її жоною собі взяти? — насторожено прискалював око ігумен Іван.

Всеволод вертівся під його гострим позирком. Можна б і в жони, звісна річ, взяти, але не до душі йому ота возносливість її. Йому б таку, як та волхвиня Живка. То вірною підпорою була б. Нелукава й чесна. А наложниць — їх досить повсюди, молодих, туготілих і зорянооких. Аби лиш пальцем ворухнув! Та вони вже набридли йому. Дурні й хитренькі — все щось хочуть випросити у князя. Сукню, чи намисто, чи камкову хусту, а то й шмат якої земельки. Ті клопоти дрібні сповивали його, як мотуззя постола ногу… Живку б йому в жони.

Доки Всеволод розмірковував, ігумен Іван заодно з іншими державними справами вирішив і цю.

Якось увечері привів до княжого терема огрядну жінку в одязі монастирниці, геть усю закушкану чорною хустиною. Лише очі блищали з-під неї. Дрібні й колючі, немовби лихоманкові.

— Се Єлена, — сказав ігумен. — Тобі невіста. Привів тобі в жони.

Всеволод гнівно блиснув очима.

— Пощо над князем насміхаєшся?

— Бійся бога! Ти державний муж і не маєш права на блуд. Гріх упаде на всіх нас. А мене бог покарає, що не напоумив тебе. Бери її, князю. Єлена — далекий відприск болгарських царів. Змалечку в обителі святого Петра виховувалась. Навчена книжної мудрості. За її спиною — ні князів, ні велеможних родів. Не тягтимуть рук до твого столу і до твоїх гаманів. Тиха і сумирна.

— Але… вона зла! — Всеволод упіймав її звужений, загострений погляд в його бік.

— Тебе та злобливість не обходить. Стане княгинею — і твердість та буде її найбільшою оберегою дому твого від численних твоїх прохачів. Навіщо їм душу розкривати? Щоб кожен міг плюнути?

Всеволод дивувався тим клопотам ігумена і його резонам. Може, так і треба до цього підходити. Може, такою і мусить бути князева дружина.

З тих пір Ігумен Іван став першим радцем князевим. І найпаче став навертати до князя декотрих бояр. Так виринув із забуття і колишній київський тисяцький — воєвода Янь Вишатич.

Янь Вишатич з охотою пішов у полоцьку землю. Саме тоді стояли гарячі дні липня місяця, який ще називали іюль. Дрімучі пущі звідусюд обступали стольний град колись велелюдного племені кривичів. Озера та озеречка, драговини і моховиці підступали аж в града. Лише голубоплеса Дзвіна могутніми плечима розсувала по обох берегах первозданні хащі і, плавно вигнувшись срібною підковою довкола града, стрімко несла свої води до Варязького моря. Дзвеніла її хвиля, накочуючись на золотистий піщаний берег. Немовби пісню виспівувала. Може, тому назвали її словени-кривичі так любо і дзвінко: Дзвіна — ота, що дзвенить. У тому місці, де в Дзвіну впадала тихоплинна Полоть, на високому кам'янистому кряжі стояв стольний град давніх кривичів Полоцьк. Гирло Полоті протікало серед заболоченої рівнини. Впритул до неї підступали непроходимі ліси, які тяглися тут на незчисленні сотні, а може, й тисячі поприщ.