Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Пощо знаєш, що я князь? — здивувався Всеволод. Адже був у простому вбранні.

— Бачила на Горі. Живу ж у домі Вишатича.

Всеволод закинув лук за плече, підійшов ближче.

Килька зашарілась, аж побіліли на її обличчі рідкі глибокі рябини.

— А я тебе і не примітив. — Всеволод метнув з-під сивих брів до неї поглядом.

— Де вже примітити, — вигнулась вона високими грудьми. — Не бояриня ж… Челядниця! Хоч і з високого роду! — Визивно підняла голову на довгій шиї. Голос її здригнувся. Очі її, вузькі, чорні, ще більше звузились і вигострились.

— Який же твій рід, Килино?

Широкі вилиці Кильчиного обличчя

заяскріли. Кінчик її невеликого, трохи плескатого носа з глибокою рябиною на кінці заокруглення побілів, наче аж просвічувався.

На твердих вигинистих устах проступила прозора смага.

— Вітець мій велеможний хан Осень! А матір — руська бранка. Померла у вежах половецьких, коли я була отакою, як нині Гордята. Саме тоді й нагодився боярин зі словом від князя київського. Забрав мене у свій дім, хай йому бог добра пошле за те.

Всеволод з цікавістю дивився на вигинисті уста Кильки. На її гордовиту поставу. Справді, грала в ній гаряча кров дикого половецького племені. І лукавство хитрісне проглядало із зіниць. І одвертість палка. Було щось привабливе в її щирості й одвертій возносливості.

Килька все ще із зухвалою сміливістю заглядала в очі князеві, а на устах її вже грав гіркий усміх. Ось який, мовляв, у мене рід високий. Але я не геньбую [64] Геньбувати — ставитись до когось, до чого-небудь зверхньо, гордовито (те ж, що й гребувати). ним. І перед тобою, князю, не криюсь, і спини не гну ні перед ким від того, що бідного роду… полонянського… Хіба є в тім її вина? Лиш одна біда її.

Князь Всеволод ніби втямив ту її німу мову і її біль. І прощав їй гордовитість, за якою хотіла сховатись сія занапащена долею жінка. Бач, у кожної людини, коли їй заглянути в душу, є своя біда. Велика чи мала. Але добре, коли людина може отак відважно наготити свою душу й виплескувати з неї свій біль і свій відчай. А коли те все роками тлумить у собі? Зчорніє серце, зітліє нутром від заздрощів до вільних, від жадібності до наживи, від переповнюючого безчестя…

— Щаслива єси, Килино. Вільна у своїх словах. Душею вільна. — Всеволод підняв свій погляд кудись удалеч, над її головою, душа його, бачила Килька, витала далеко від неї.

Вона облизала зашерхлі від несподіваної спраги уста. Облич її знову бубнявіла рожевістю. Звабно хитнула стегнами.

— Що маю з тої волі, князю? — палко зашепотіла. В чорних сливах очей блиснула гарячінь. — Скорбом виповнена моя душа. Все життя мушу гнути спину перед боярином. За шмат пряжма черствого.

— Пощо не станеш бояринею? Воєвода Янь удівець. Сина його, бачу, холиш, яко рідна матір.

Вузькі очі Кильки спалахнули.

— Бояринею не можу стати — не рівня йому, а сина… Се я викрала для нього Гордяту. Нудив світом боярин…

— Добре вчинила, Килино. Бачу, можеш заглянути в чужу душу. Се не кожній людині дано!

— Бо не кожна знає, що то є — самотина, — зітхнула Килька. — А в мою душу хто зазирнув? — Вона безнадійливо махнула рукою.

Всеволодові брови підскочили вгору. Справді-бо, чи заглядають люди один одному в душу? А ця служниця худорідна, котра все життя упосліджується перед Вишатичем через бідність свою, зуміла угледіти в бояриновій душі нудьгу і відчай, зуміла ось розраяти його — на старість одиноку сина йому добула. І він, велемоцний київський князь, так само самотинний і знудьгований на сім світі. Лише одне — не від бідності. Від надмірності, може, багатств і влади. Ось він, приміром, може ощасливити Кильку, дарувавши їй благодатство — якесь село чи хутір. А хто йому може помогти? Ніхто.

— Килино, коли жадаєш, вивільню тебе від боярської опіки. Землиці трохи виділю…

— Князю!.. — Килька зойкнула й витяглась, як струна. Руки її, підняті вгору, тряслися. — Князю…

Всеволод відзначив про себе, що горда дщерь хана Осеня і руської бранки не настільки зниціла душею, аби впасти перед ним на коліна..

— Даю тобі погост під Вишгородом. Два села даю. Осподарюй, як вільна бояриня. І молись за спасіння душі моєї…

— Вовіки молитимусь… — шепотіла Килька, притискуючи руки до грудей. — Храм тобі поставлю… Потім схопила князя за руку, притиснулась твердими гарячими устами.

— Ти правду мовиш? Без обади?

Всеволод розгнівано висмикнув, руку.

— Великому князю київському не достойно слів на вітер кидати. Завтра скажу боярину Чудіну — хай одпише тобі два княжих села — Білозір'я і Лісовицю.