Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Уже наблизився восвода до града, але не наважився заходити до нього надвечір. Хтозна, що наволхвував той старий чародій Всеслав, нащадок Рогнідиного роду. Дорогою стрічали великі юрби жебраків — здебільшого старців і дітей. Вони підступали до дружинників Яня, простягували кістляві, зі зморщеною шкірою руки за милостинею, світили прозоро-безбарвними очима й гундосили жалісливі слова. Чим ближче до града, тим більші натовпи прохачів. Янь стривожено піднімався у стременах, оглядав дорогу. Скільки їх ще буде на тому битому шляху? Йому здавалося, що в місті вже немає нікого із гражан — всі пішли старцювати.

Надвечір спинилися поблизу високих, давно підгнилих в'ятчаних [66] В'ятчаний — старий, ветхий. заборон града. У місто остерігалися заходити — може, й справді там одні мерці гасають на вулицях. На краю великої драговини, порослої купами низького лозняка й кривими карячкуватими соснами, розбили табір. Так було безпечніше — від болота ніхто зненацька не підкрадеться. З другого боку табору піщані горби. Тут, біля їх підніжжя, поставили осторогу із лучників.

Після звичайної вечері Яневі мечники пригасили вогнища, пустили у попас спутаних коней. Підклавши під голови сідла, а під боки мечі та луки з колчанами, повкладалися спати.

Яневі, проте, не спалося. Думки несли його назад, у стольний Київ. Відроджували розмову із князем Всеволодом, яка замирила їх. Янь не дорікнув і словом князя, що забрав у нього чєлядницю Кильку. Лукава й улеслива, вона давно стала для Яня важкою необхідністю, котру не можна було вже терпіти через її нахабство й загонистість, але котрої не було як позбутися. Та й без Кильки Янь, за звичкою років, не уявляв свого побуту. Тому коли вередлива челядниця оголосила Яню про милість до неї великого князя, Вишатичева душа збунтувала. Вважав її вічною належністю свого дому, як срібна чара чи глиняний горщик, віл чи сідло. Вбачав у тому вчинку князя зазіхання на спокій його домашнього вогнища, на честь роду і владу на свою власність.

Давня неприязнь до Всеволода, підозри про його таємні гріхи щодо колишнього доброго покровителя Яневого — князя Ізяслава — вибухнули гнівом з новою силою.

Поскакав, як ото колись до Кракова, у Туров, де сидів старший син Ізяслава — Святополк, вигнаний новгородцями. Саме він за віком своїм і за звичаєм руської землі мав сісти на отчий стіл у Києві. Але заяча Святополча душа заховалась у п'яти, коли Вишатич став його кликати піти на Київ і відібрати у свого гріховного дядька отчий стіл.

Обезнадіяно повернувся воєвода додому.

Тому, коли Всеволод покликав до гридниці Вишатича, воєвода з осторогою прибув до нього. Може, хто доніс про його мандри до Турова?.. Чи Килька щось язиком своїм дурним наплескала, бо, кажуть, зберіг князь до неї прихильність, у Білозір'я, до терема її, час від часу навідується. Доконає його ця упосліджена всіма богами челядниця-бояриня!

Але всі острахи відразу минулися, коли Чудин утаємничено прошепотів йому на вухо:

— Князь жалує… Посилає з дружиною… Гляди ж…

В Яневій старечій душі знову розпустилося гілля причахлого було честолюбства. Тепер мав у домі законного нащадка, який продовжить якщо не його рід, то ім'я в наступному коліні. Інколи, дивлячись на хлоп’ячі забави Гордяти, скімів душею. Часом від того скіміння чи спогадів у його серці вибухав відчай, Але дитяча розважливість Гордяти завше стриножувала його гнів. Хлопчина довірливо заглядав йому в очі й щиро обіцяв: «Коли я виросту, батію, також буду годувати тебе зі свого стола й подарую коня…»

Зрештою, життя воєводи перемінилося відтоді, як Килька привезла йому Гордяту. Уже вірив, що се його власний син, уже прикипів до нього душею. Навіть Гайка зітерлась із пам'яті, відступила у тінь забуття перед цими новими клопотами Яня.

Тепер, коли під стінами Полоцька безсоння обважнювало його голову, він знову повертався мислію до княжої гридниці. Як краще прислужитись Всеволоду, як утишити збунтовану землю кривичан, як припини-ти голод і сіє повселюдне старцювання? Послати б до князя гінця, аби пригнав сюди валку з хлібом — люди, видать, не доживуть до нового врожаю, вимруть. Не буде кому жати дозрілі ниви. А коли й зберуть хліб, биричі й тіуни або отсі зграї голодних жебраків, що тиняються по лісах і шляхах, заберуть у смердів хліб…

Важка дрімота нарешті зморила Яневу голову. Від жару згасаючого вогнища йому в спину струменіло тепло. Ноги нагрілися під кожушиною, груди вдихали в’дре пахуче повітря зелених лісів. В чорному небі Вечірня Зоря висіяла гострозорі зірки-огневиці. Пахло корінням і теплими травами. Важкими солодкими краплями падали на душу солов'їні трелі, що проривались на душу крізь сон, крізь пташині стогони.