Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Ти, воєводо, краще вижени тіунів та утиш алчних посадників, і всіх метельників-здирців, і ємців княжих!..

З-за стіни старого капища вийшов невисокий, худорлявий молодик з білим, яко льон, волоссям до пліч. В руках тримав сучкувату ковіньку.

— А ти що за проява? Що тут робиш?

— Оцею гирлигою відганяю таких-о здирців, як ти. Пощо приїхав? Доконати знесилених голодом?

— Яко тебе нарікають?

— Ану котись-но отселя! — хтось гукнув з-за кущів до Вишатича.

Під ноги його коневі упав камінь.

Яневі верхівці вмить скинули з пліч луки. Тенькнули тятиви. Прошуміли в повітрі стріли. Вої оточили парубка з ковінькою в руках, вибили її з рук.

— Се ти ворохобиш полочан? В'яжіть його!

Враз біловолосий хлопак опинився на землі. Яневі вої свою справу знали.

— Тьху! — полоненець плюнув Яневі в обличчя. — Рабіжнику клятий!.. — У цю мить йому всунули в рот кляп. Парубок звивався тілом, мотав головою, але скоро затих. У Вишатича знову полетіло з кущів каміння. Коли дружинники спішилися й підкрались до заростей, там лише залопотіло щось і щезло.

Через кілька днів у Полоцьку зникли таємничі нав'і-мерці. Кінський тупіт їхніх загонів більше не жахав тих, хто лишився у місті. Сторожа запирала й міцно охороняла ворота. Таємничі верхівці, що вечорами з'являлися з хащ Полоті й Дзвіни, носилися тепер попід стінами града, але їх стрічали стрілами осторожники й відганяли геть. Казали, що воєвода Вишатич загнав загони мерців-нав'їв у самісінькі болота. Облога Всеславового терема була знята.

На майдані, коло храмів божих, сконав біловолосий ворохобний гончар Ставко. Воєводині мечники посадили його на палю. Кличани й биричі оголосили повсюди, що так буде скараний кожен ворохобник і бунтар, який осмілиться підняти руку чи непоштивим словом осквернити владу полоцького чи київського князя.

Скоро з Києва прибула валка повозів із зерном. Його роздали у борг, під новий урожай, голодним полочанам. Воєвода Янь передав затишений ним град посаднику Юрію і престарому, немічному Всеславу. Сам же повернувся до Києва.

Йшли з великою тихістю. Обходили стороною міста і весі — навколо них нишпорили в лісових нетрях незчисленні зграї розбійницьких ватаг. Нежитовиця, яка косила усе, що дихало, засуха, голод плодили й живили численних дрібних злодіїв — проскупіїв і великих грабіжників — татей.

Мечники Вишатича полишили за спиною полоцьку й мінську землі. З обережністю минули чернігівські ліси й козелецькі пущі. Йшли вздовж Десни-ріки. Сонце звернуло із зеніту року. Пестило обличчя теплом і розморювало тіла. Скоро вже ступлять на київську землю. Там безпечніше, ближче до стольного града, до княжої влади.

Раптом на загін Вишатича посипались стріли. З усіх кінців почулися гуки, бойові заклики. З-за стовбурів дерев на дружинників неслися лави ошалілих верхівців, неймовірно галасуючи, ніби загонщики на ловах. Вишатич спинився. Його вої, збившись докупи, вхопились за мечі. Але навальний натиск верхівців з такою стрімкістю врізався у збитий докупи загін, з такою несамовитістю розсік його списами і ратищами, що воєвода не встиг опам'ятатись. Його загін відтіснили у глибокий обривистий лог. На дні його пузирилась гнилим духом лива. [67] Лива — болото. Коні в'язли в ній по коліна, брьохались черевами в липкій багнюці. А зверху на них сипались тонкі й дошкульні стріли.

Загнана в болото й знесилена дружина Вишатича скоро вже не могла протистояти татям, Стріли закінчились. Мечами не дістати… Тоді розбійники стали арканити один по одному воїв і витягувати з логу нагору.

Воєводу витягли останнім. Він був поранений стрілою в щелепу, але ніхто на те не звертав уваги. Його поставили поряд з іншими воями, для яких готували петлі з вірьовок. Вишатич дивився з потойбічним спокоєм, на вправні приготування татей-душогубів.

Уже повис на гілляці один дружинник. Задриґав ногами другий. По спині воєводи забігали колючі мурахи, коли перед ним спинився невисокий осанистий тать. Засміявся в обличчя Вишатичу.

— Давно не бачилися, боярине. Упізнав? — Голос його був хриплим, баб'ячим. Тать дивився на воєводу суворим поглядом сірих очей. На вустах звивався злобливий осміх. На високому чолі під смушевою шапкою чорніло випечене коло ханської тамги. Від міцно стулених вуст випинались тверді жовна під щелепами худого, нужденного лиця. Лише високі тонкі брови знайомо ворухнулись на переніссі. Вишатич похолов. Гайка… Бояриня його…

— Відпусти додому, Гайко, моїх воїв. Візьми моє життя. Тої ціни тобі стачить? — Зизі Яневі очі гнівно, стрельнули врізнобіч.