Раиса Иванченко - Гнів Перуна

— Немає в мене Нерадця, Вербаво. Сама знаєш, що немає. Одна я зі своєю бідою і самотиною…

Ніга дивилась підсліпуватими синіми очима кудись угору, важко поклавши чорні порепані руки на коліна. Безнадійно хитала головою. Якісь тривожні розмисли ворушили її зморщені вуста.

— А хто ж її порятує, бідолашну, коли й ти відмовишся від неї?

Ніга звелася, випрямилася. Оглянула двір. Тримаючись за стіни хати, посунулась до порога.

Вербава тихо ішла слідом.

— Ніго, ти далеко? Хоч скажи….

Ніга відмахнулась від її доскіпування рукою.

— Ти до свого Нерадця? — не вгавала молодиця.

— Не мій він, людоньки, не мій… Молодиця захвилювалась. Вхопила її за руки.

— Ніго, переступи через свою гордість. Не для себе ж… Задля всіх нас проси за Гайку. Хай поскаче Нерадець до князя Всеволода чи до князя Володимира. Хай скаже, вона жона його перед богом! Погублять же! Загине її чесна душечка! Ой загине! — Вербава гірко схлипувала у фартух.

Ніга мовчала. Думала. До Нерадця іти? Був би се не її син, чужий — пішла б. То й тепер може піти. Яко до чужого.

Махнула рукою до Вербави.

— Дай-но ціпок мій у руки. Не бачу, де він закотився.

Вербава метнулась туди-сюди, знайшла бабин ціпок. Ніга обіперлась на нього, аж прилягла грудьми, а другу руку закинула за спину, наче хотіла притлумити старечий біль у череслах.

— Спробую… Піду…

Вербава полегшено зітхнула.

Біля воріт Красного двору Ніга спинилась. Постукала у дошки ціпком. Там завалували пси. Ого! Нерадець завів собі псову охорону, певно, на людей вже не покладається!..

Довго чекала стара, доки одхилилась хвіртка. Перед зігнутою бабулею стояв височенний головатий байдило.

— Се ти, Нерадцю? — несміливо зашамкотіла. Її підсліпуваті очі не впізнавали у цьому кремезняку рідної дитини…

— Ну, я. То що?

Але голос!.. Голос був його, Нерадця.

— Гайку в поруб кинули у Чернігові. Рятуй.

Нерадець хитнувся на широко розставлених ногах.

— А мені що до того?

Ніга стояла, думала. Потім завернула назад. Ставила поперед себе ціпок, намацувала ним, тверду стежку. Але здаля почула, як зичний голос Нерадця когось кликав у дворі… Що ж… Вона зробила свою справу.

Знову вмостилась на призьбі. В'язала трави у пучки, думки в'язала у палкі слова.

— Охо-хо! Всевидящий боже Світовиде. І ти, Христос, син чоловічеський і милостивий. Все бачите, все знаєте. Зніміть прокляття із душі невинної і чистої. Хмарою закрийте її від клятого ока Чорнобогового, небесами накрийте, на главу красне сонце покладіте, підпережіть зірницями, частими зорями обтичте, гострими стрілами від усякого злого умислу порятуйте… — Ніга підняла обличчя догори, примружила сліпнучі очі до надвечірнього неба і знову шепотіла: — І ти, мати моя, Вечірняя Зоре. Як сама тихо гаснеш-зникаєш, тако щоб і злоба людська погасла в серцях до нас, бідних, у ворогів і надругателів наших. Тако щоб і скорб наш ізійшов-погаснув. Уйми-усмири ворогів наших, обпечи у супостатів серце… Злі думи, злі помисли їхні аби не приносили нам біди нової…

Але що Нерадець? Ніга звелася на ноги. Вона сама піде у Чернігів!..

Довгі безкінечні закляття зривались із вуст Ніги Короткої. Як безкінечно довгий шлях, що вів через бори й поля до далекого града — древнього Чернігова.

Нерадець зірвався і собі в дорогу. Але в протилежний бік — до Києва, до князя Всеволода. Певно, він уже утишив свій гнів супроти Нерадця за ту Нежатину ниву. Зрештою, Нерадець старався задля нього — задля його возшестя на київський стіл. Та й те сказати — чимало ворогів Всеволодових позаганяв у шпарини. Яко таргани, чатують, коли виповзти, щось ухопити в свою пельку, а то й нишком-тишком під ребра меч всадити.

Знав Нерадець, що його рука й нині потрібна Всеволоду. Тож і осмілився просити за Гайку. Вирятує її з ями. Відтане її серце, вдячністю обізветься до нього. Як було те колись. Уже стільки літ жила в ньому мимолітна Гайчина любов. Така палка і така гірка… Незбагненною лишилась для нього ця любов, як і Гайчина душа. Коли б розкрив таємницю її, може, другим став би на сьому світі. А може, й ні. Того він не знав. Знав лиш, що все життя жадав піднятися над іншими, яко і вітець його, Порей, що задля цього став княжим гридем. Нерадцю ж було замало стати гридем. І він досяг більшого. Гайчина любов допомогла йому в тому. Нерадець вивищився над чорним людом. Виповз на чужій крові й на чужих сльозах. Та зате втратив Гайчине кохання і саму Гайку.

Тепер боги зглянулись над ним. Посилали йому можливість вернути її до себе.