Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Нерадець вірив у свою долю. У князеву милість. У Гайчине порятування. Може, її, злодійку-розбійницю, вже привезли до Києва, щоб на вічевому майдані, біля стін святої Софії, привселюдно скарати. Як се робили з усіма чародіями і ворохобними татями. За законом правди князевої.

Наблизився, вже до Деміївської слободи, як почув далекі дзвони. Від стольного Києва вітер доносив. Дзвонили розмірено й тяжко. Холодний острах увійшов йому в груди. Чим ближче добувався до стольного, тим ясніше чув тривогу київських дзвонів.

Нарешті Золоті ворота. Крізь неширокий їх отвір, затиснутий з боків могутніми мурованими стінами, що стрімко здіймали над собою високоглаву струнку церквицю Богородиці благовіщення, вливалися юрмища людей. Смерди-брачі, слобожани з довколишніх оселищ, рукомесники, бродячі ченці. Хто пішки, хто на коні, хто на повозах.

Нерадець осадив коня біля сивоголового жебрака з полотняною торбою за плечима.

— Чого дзвонять?

Жебрак перехрестився. Блимнув більмами очей до сонця.

— Князь Всеволод, мовлять, відійшов у царство небесне.

Мечі блискавиць сяйнули в зіницях Нерадця. Запізнився він… Немає Всеволода… Його, єдиного свідка гріхів кривавих. Усі жахні Нерадцеві таємниці навіки померли із Всеволодом!.. Ніхто не сміє нині сказати: Нерадець — убивця. Віднині Нерадець тільки велеможний бирич Васильківський, якого наставив князь за доблесть і тверду руку! Наставив молодий князь Володимир, який тепер є спадкоємцем київського столу. Хто що скаже про нечисті руки і брудну совість Нерадцеву?! Він боявся тільки київського князя, якому вірно служив і якого мріяв також… щоб кінці у воду!..

На Княжій горі бучний і пишний похорон. Ревіли піснеспіви ченців і владик. Дзвеніли-ридали дзвони, У роздумах стояли кияни. Нишпорили довкола колючі погляди молодших князів і княжат, бояр і знатних дружинників. Софійська площа до самого храму Богородиці, усипальниці руських князів, були запруджена людом. Тихо злітали з уст слова. То тут, то там…

— Де ж покладуть його?

— Кажусь, вітець Ярослав Мудрий його найбільше любив. Найменший син. І заповів покласти поряд із собою.

— Наймудріший, найменший — і найученіший був, се певно. Знав читати книги п'яти народів. Смислений князь був. Але державець — негідний…

— Охо-хо! Скільки вже тих князів лежить у Десятинній церкві! Скоро й місця не стачить…

— Добудуть! Он скільки монастирів довкола — і Дмитрівський, і Михайлівський, і на Клові, і в Печерах. Нині чорноризців більше, аніж смердів. Все моляться за князів. А хто ж помолиться за ратая?

— Чу! Тут ніхто за тебе, брате, не

помолиться. Ходи до Канева. Там є Перуновий праліс і капище Перуна. То й помолишся сам за себе. Пощо сподіваєшся на чорноризців? То діти Чорнобога!

— Т-с-с… Не коромоль, язичнику! У Києві-бо, не в своїх Перунах.

— Хто ж сяде на київський стіл? Мене прислали містечани поспитати. Та й раду дати.

— Кого радиш?

— Всеволодовича. Нашого князя Володимира Мономаха. Руки і розум має міцні й державні. Останні роки усім кермував за отця свого старого.

— Не по закону твоя рада, чадо Перунове. Стіл київський має перейти в руки старійшого в роді Ярослава. Князь Ізяслав, старший Ярославич, полишив своє сім'я і возростив нащадків.

— Го! Ярополка давно нема. Лишився єдин Святополк, той, що в Турові сидить.

— Щось тихо сидить. Не видати і не чувати. Які справунки державні вершив — не відаємо. А Всеволодович у Переяславщині половців тисне в степах, у граді Чернігові державить по закону. Князів коромольних волинських мирив.

— Не по закону це. Святополк — по закону.

— Не хочемо Святополка! Такий же здирця, як і батій його. Буде знову ляхів наводити на нас. Хочемо Володимира!

— Айно! Сіє побачимо, кого захоче київське віче.

— Володимира і захоче.

— Володимира!..

Ще в Десятинній церкві дзвеніли голоси янголів, утішаючи живих обіцяним царством божим, а Софійська площа вже вирувала розлютованим шаленством. Хтось добирався до вічевого дзвона, його стягли за ноги й кинули на голови натовпу, але хтось інший таки добувся до тросів і повиснув на них. Вічевий дзвін владно і вимогливо бевкнув над Києвом.

Зухвальця схопили за одіж і поцупили із дзвіниці. Але натовп ще більше несамовитів.

— Хочемо Святополка! Хочемо по закону! Хай скасує віри і продажі! Не можемо терпіти здирців!

— Володимира Мономаха бажаємо! Він спинить орди половецькі. Інакше — усіх поберуть у полон…

Нерадець, затиснутий навіженим, розгаряченим людом, ледве пробився до княжого двору. Знав, що після похорону князі прийдуть на Всеволодів двір тризнувати. Новий київський митрополит, скопець Іоанн, котрого од Царгорода привела дочка Всеволжа — Янка, на відміну від попереднього Іоанна, не втручався у звичаї і покони русичів. Довготелесий, нужденний — одні кістки, обтягнуті шкірою, він скоріше був схожий на мерця, аніж на владику, тому від першого дня усі чекали його скорої кончини. Говорили: «Сіє мертвець прийшов». Певно, Янка, ігуменя жіночої обителі, з наміром вибрала для Києва такого владику, аби не втручався у справи Руської держави і руської церкви. Зайнятий молитвами і власними болістями, не знаючи мови руської, Іоанн-скопець не міг заборонити і язичеської тризни, до якої русичі справіку привчені були звичаєм.