Раиса Иванченко - Гнів Перуна

Гайка розігнулась, одвела руки від обличчя, труснула русяво-золотистим волоссям, яке сягало їй пліч.

— Де ж косу поділа?

— А я й не ховаюсь від тебе, Нерадцю, — лагідно мовила Гайка й зітхнула.

— Даремно. Знаєш, що петля по тобі плаче чи вогнище відьомське. На майдані у Чернігові або у Києві, біля святої Софії, — де захочеш.

Гайка блиснула на нього суворим поглядом.

— Немає за мною вини. — Її сірі очі потемніли від гніву. Як у криниці вода, коли із дна вдарить потужне джерело.

— Маєш, Гайко. Перед княжою владою і можцями. Перед ними і одвіт даси! — Нерадець завважив, що від цих його слів вона зіщулилась уся, знітилась. Мав від того насолоду в серці. Бо сам тепер судив, яко князь.

Ось так, Гаєчко. Білій, тремти тепер перед ним і його владою, кусай свої губенята, обпивайся тією зневагою, якою колись пригощала його… Ні, таки не було вже до неї ні потягу, ні навіть жалості. Одна радість від помсти. І Нерадцева душа возносилась у тій радості. Ось зараз вона упаде на коліна перед ним. Заломить руки… Почне благати-голосити… Хай!..

Але Гайка мовчала. На побілілому спітнілому чолі зачервоніло коло ханської тамги. Нерадець жахнувся. Вона… раба!.. Поганського хана рабиня!.. Нарешті її запечені смагою, потріскані вуста скривились у жорстокій посмішці.

— Не бути сьому, Нерадцю. Мої боги захистять мене. Відпусти додому матір і поможи їй дійти.

— Я не піду од тебе, дочко, не жени, — стрепенулась Ніга.

Нерадець хмикнув — стара матір його, бач, собі й дочку знайшла вже.

— Іди, Ніго, своєю дорогою, як прийшла! — грізно крикнув до матері. — А цю… Скрутіть їй руки!

Отроки в одну мить відштовхнули Нігу і накинулись на Гайку. Скрутили їй за спиною руки.

— Нелюди кляті! Що робите? Відпустіть її! — шамкотіла стара жінка навколо Нерадцевих дружинників.

Але на неї ніхто не зважав.

— Ведіть назад до Чернігова. А ми ще інших збіглих татей пошукаємо. Від княжого суду ніхто не втече! — Нерадець задоволено підняв догори руку з батожищем.

Два отроки накинули на Гайчину шию міцну конопляну вірьовку й повели її, як гов'яду, на налигачі. Слідом, спотикаючись, потупцювала і стара Ніга. Вона важко дихала від швидкої як задля неї ходи, губила і шукала свій ціпок і знову тюпала.

Стояла гаряча літня задуха. Повітря каламутилось паркою млою. Дихати було важко. Та коли вибрались із розпареного лісу на узвишшя, одразу збагнули: поблизу була ріка. В обличчя війнуло прохолодою, вологістю, духом лугу. Через кілька поприщ опинились на березі Десни. Гайка обернулась до отроків:

— Пити.

Двоє молодиків перезирнулись, зняли з її шиї воривку. Хай іде до води!

Ніга, що з усіх сил доганяла їх, бачила, як Гайка увійшла по коліна у воду. Як нахилилась, тримаючи за спиною зв'язані руки. Вмочила у теплу хвилю, що відсвічувала ясністю неба, своє обличчя.

Задихана Ніга добігла нарешті-до обох отроків. Упала перед ними на коліна.

— Синочки, витязі мої, одпустіть душу праведну, чисту на волю! Увесь вік будемо за вас молитись.

Ніга припадала до ніг охоронців, хапала їх руками, тулилась обличчям до землі.

— Ходи звідси, стара. Служимо князеві, не тобі.

— Охо-хо!.. Небо і боги! Поможи, ріко Десно, душам нашим. Ох, річечко світлая, матінко Десно чистая… — Ніга молилась до землі, до неба, до ріки. — Обмиваєш ти круті береги, жовті піски і білий камінь горючий своєю бистриною і хвилею ясною. Порятуй дочку мою єдиную! Винеси у чистеє поле, у теплеє море, за топучі болота, за зибучі піски. За соснові ліси, за осинові тини!.. Матінко водице, рідна голубице, біжиш ти по пеньках-колодах, по лугах-болотах, біжиш чисто і цнотно, очищаєш береги і землю від гнусу. Зніми із Гайки, дочки моєї, прокляття смерті-Морани, заховай у хоромах Перунових, за замки вогненні. Порятуй рід її від смерті. Забери намість неї мене, стару-немічну, усіма покинуту… — стогнала-молилась стара Ніга.

— Мамо, що ти так побиваєшся? — від ріки гукнула до неї Гайка. — Нащо мені таке, життя? Не хочу його, нене. Прости!..

— Ой доню, життя єдине має людина, яке воно не є. — І знову припала до землі у молінні.

Гайка подивилась на своїх охоронців. Вони сиділи над берегом, дивилися на плин води. Гайка рвучко шубовснула у бистрину й сховалась під хвилею. Потім виринула її голова, голосно зареготала до розгублених отроків, що заметушилися на березі.

— Ловіть! — І знову зникла під водою. Лише чорторий закрутився на тому місці- та бульбашками взялося плесо.

Як не вдивлялась стара Ніга у середину ріки, вже не бачила Гайки.